Розділ 1

Шість днів до фіналу.

Шість днів до того, як сніг стане червоним.

Я затягнула блискавку на валізі й відчула дитячий захват. У квартирі пахло лавандовим кондиціонером і спокоєм, який я вибудовувала по цеглинці останні місяці. Квиток до Івано-Франківська лежав поруч із горнятком запашної кави — моя особиста перепустка в інше життя.

- Гори лікують усе, — прошепотіла я власному відображенню у дзеркалі.

Я посміхалася. Я справді вірила, що Карпати — це величезний ластик, який зітре моє минуле так само легко, як я щойно витерла пил на підвіконні. Я обирала найдорожчій еко-готель, де замість шуму машин лише шепіт лісу. Я хотіла бути щасливою. Я мала на це право.

Хіба я могла знати, що пакую речі не для відпустки, а для власної страти?

Ми вже виходили, коли на тумбочці в коридорі завібрував його забутий телефон. Екран спалахнув, підсвітивши повідомлення без імені, лише номер. Коротке: “Він знає, де ви будете. Тікай.” 

Я машинально простягнула руку, щоб подати Владу мобільний. І встигла прочитати ці слова. Коли я підняла очі на чоловіка, він уже стояв поруч. Його реакція була миттєвою — він не просто забрав телефон, він вихопив його так різко, що мої пальці заніміли.

- Хто це, Влад? — тихо запитала я, відчуваючи, як сонце в кімнаті раптом стало холодним.

Його обличчя на секунду застигло, ніби він одягнув гіпсову маску. А потім — усмішка. Але не та, яку я любила, а якась механічна, надто правильна.

- Спам, Злато. Якийсь дурний розіграш або помилилися номером. Не бери до голови. Ми їдемо відпочивати, пам'ятаєш? Жодного минулого. Тільки гори.

Він видалив повідомлення одним рухом, навіть не моргнувши. Але я помітила, як побіліли його кісточки на пальцях, що стискали телефон. У ту мить у моєму ідеально спланованому щасті з'явилася перша тріщина. Тонка, як волосинка, але через неї вже почав просочуватися запах чужої таємниці.

- Так, — збрехала я, підхоплюючи свою сумку. — Тільки гори.

Хіба я могла знати, що ці три слова стануть моїм вироком ?

- Ти впевнена, що там буде ловити зв'язок? —запитав Влад, закидаючи сумку в багажник.

Я подивилася на нього — засмаглого, впевненого, такого рідного — і відчула, як усередині розливається тепло. Я підійшла ближче і поправила комір його сорочки.

- У тому і сенс, коханий. Тільки ми, гори і тиша. Ніяких дзвінків, ніяких робочих чатів. Тільки ми у двох.

Я насправді цього хотіла. Я організовувала цю подорож тижнями: обирала найвіддаленіший будиночок, де з тераси видно лише верхівки смерек, замовляла його улюблене віскі, складала маршрути для довгих прогулянок. Я вірила, що Карпати стануть нашим рецептом щастя.

Він поцілував мене в маківку, і я заплющила очі, вдихаючи запах його парфумів. У той момент я була щаслива. Я була спокійна. Я була... сліпа.

Хіба я могла знати...?

Він усміхався ,продовжуючи закидати речі в багажник, і я знову подумала, який він красивий. От тільки... Тільки на мить мені здалося дивним, що він взяв із собою той свій старий ніж для полювання.

“Про всяк випадок, Злато, це ж дикі гори”, —сказав він, не дивлячись мені в очі. Я тоді лише засміялася.

Хіба я могла знати, що цей ніж стане частиною нашого “рецепту щастя” ?

Траса Київ-Чоп

Шини монотонно шелестіли по асфальту, заколисуючи мою тривогу. Влад тримав кермо однією рукою, іншою перемикав радіо, шукаючи щось легке і безтурботне. Але повідомлення, яке я встигла прочитати на порозі квартири, стояло перед очима, як випалене на сітківці.

- Влад, — я намагалася, щоб мій голос звучав буденно, майже ледаче. — То чий то був номер? На “спам” не дуже схоже. “Він знає, де ви будете”. Хто “він”?

На секунду машина ледь хитнулася, ніби його рука на кермі здригнулася. Влад не повернув голови. Його профіль на фоні мигтіння дерев здався мені гострим, як лезо ножа.

- Злато, сонечко, ти знову починаєш? —у його голосі почулася поблажлива втома, від якої я відчула ще більшу тривогу. — Я ж сказав: помилилися номером. Якась стара історія бізнесу, хтось невдало жартує. Навіщо ти псуєш нам початок відпустки?

- Стара історія? — я зачепилася за це слово. —То ти знаєш, про що йдеться?

Він різко пригальмував перед фурою. І я мимоволі вхопилася за ручку дверей. Влад нарешті глянув на мене. Очі були спокійні, але в глибині зіниць я побачила щось таке, від чого в животі все стискалося. Це не був гнів. Це було терпіння мисливця, якого відволікають від засідки.

- Я хочу, щоб у горах ми були тільки вдвох, — він вимовив це повільно, розтягуючи кожне слово. — Жодного минулого. Жодного “його”. Ти мене почула?

Він знову натиснув на газ, і машина рвонула вперед. Я відвернулася до вікна. Замість ідеальної подорожі, яку я так ретельно планувала, я раптом відчула, що сиджу в клітці на колесах, яка на шаленій швидкості несе нас в туман Карпат. І в цій клітці я була не з коханим чоловіком, а з незнайомцем, який щойно мені... наказав забути.

Дорога на Івано-Франківськ.