Розділ 5. Велика Сцена

Коли ми в'їхали на службову парковку концертної арени «Зеніт» у Парижі, наш «Громовержець» раптом здався мені не будинком на колесах, а іграшковою машинкою з «Кіндера».

​Нас оточували справжні монстри.

Чорні, блискучі, двоповерхові автобуси Nightliner. Вони виглядали як космічні кораблі. Тоноване скло, супутникові антени, вбудовані гаражі для спорткарів.

Поруч стояли вантажівки з логотипами світових брендів звуку та світла. Люди у фірмових комбінезонах катали величезні кейси на колесах, перегукуючись по раціях.

​Наш старий, плямистий RV, з якого капало масло і стирчала вішалка-антена, зупинився між двома такими автобусами.

Ми виглядали як безхатьки, що прийшли на бал у Букінгемський палац.

​Тато заглушив двигун, він заглох із жалібним «Пфф-ф-ф...».

— Ну що! — вигукнув він, хоча його голос трохи тремтів. — Ось ми і вдома! Серед рівних!

​Він відчинив двері, і ми вийшли на асфальт.

Охоронець, чоловік розміром із шафу, підійшов до нас. Він оглянув наш транспорт, потім Тата в його яскравій сорочці, потім Шредді, який намагався виглядати пафосно, сидячи на сходинці.

— Livraison de pizza? (Доставка піци?) — запитав охоронець.

​Шредді поперхнувся повітрям.

— Піца?! — заверещав він французькою, яку він продовжував агресивно вчити. — Я артист! Je suis l'artiste! Це мій лімузин! Просто... вінтажний! Стиль гранж! Ви не розумієте моди!

​Тато швидко тицьнув охоронцю наші бейджі «All Access».

Той знизав плечима, просканував їх і махнув рукою в бік входу.

— Entrée des artistes (Вхід для артистів). Але кота тримайте на повідку. Тут багато дорогої апаратури.

​— На повідку... — прошипів Шредді, коли ми йшли довгим бетонним коридором. — Чуєш, Міко? Вони всі змовилися. Вони хочуть мене прив'язати. Але я їм покажу. Сьогодні я рознесу цю арену.

​Ми вийшли в головний зал.

Я зупинилася і задерла голову.

Стеля була десь у стратосфері. Тисячі прожекторів висіли на фермах, як грона залізних фруктів. Сцена була розміром з футбольне поле.

А зал... зал був безкінечним морем порожніх крісел.

Сьогодні тут мало бути шість тисяч людей.

​Мені стало погано.

У шкільному залі було триста людей, і я ледь не знепритомніла. Тут було шість тисяч.

— Ми загубимося, — прошепотіла я. — Нас там навіть не буде видно. Ми як мурахи на столі.

​— Не бійся, мала, — пролунав спокійний голос Клари. Вона підійшла ззаду, тримаючи в руках свій кейс із навушниками. — Розмір сцени не має значення. Має значення тільки звук. А звук у нас тепер "жирний". Дякуючи технологіям.

​Шредді підбіг до краю сцени і подивився вниз, у оркестрову яму.

Він виглядав крихітним. Чорна пляма на тлі сірого бетону.

Він дістав свою пляшечку, швидко озирнувся, чи не бачить охорона, і зробив ковток.

— Гіганти... — пробурмотів він, витираючи вуса. — Вони думають, що вони великі. Але Давид переміг Голіафа. Правда, у Давида не було електрогітари і тоніка. А в мене є.

​Він повернувся до нас, і його очі вже горіли тим самим, штучним вогнем.

— Гей, Тату! — крикнув він. — Скажи звукачам, щоб викрутили монітори на максимум! Я хочу, щоб у Парижі полопалися вікна!

​Я дивилася на нього і на цю величезну, холодну залу.

Мені здавалося, що ця сцена — це паща. Паща того самого Кракена. І ми добровільно лізли прямо в неї.

Коридор за лаштунками «Зеніту» нагадував нескінченний тунель космічної станції. Білі стіни, яскраве холодне світло і двері, двері, двері.

​На кожних дверях висіла табличка з іменем артиста.

Ми йшли, і Тато читав уголос, наче гід у музеї:

— Гримерка №1. Майк «М'ясорубка» Стівенс.

— Гримерка №2. Гурт «Сталеві Нерви».

— Гримерка №3. Оркестр «Симфонія Апокаліпсису».

​Біля дверей Майка стояли два охоронці, схожі на агентів ФБР. Двері були трохи прочинені, і звідти віяло запахом дорогих сигар, смаженого м'яса і... мені здалося, шоколаду.

Шредді зупинився як вкопаний. Він потягнув носом повітря.

— Ви відчуваєте? — прошепотів він. — Це шоколадний фонтан. Я чую, як він булькає. І масаж. Хтось робить комусь масаж. Я чую шльопання олії по шкірі.

​Він спробував зазирнути всередину, але охоронець мовчки зробив крок уперед, перекриваючи весь огляд своєю широкою спиною.

Шредді зашипів, але відступив.

​Ми йшли далі.

Коридор ставав вужчим. Килимова доріжка на підлозі закінчилася, почався голий бетон. Запах дорогих парфумів змінився запахом хлорки і сирості.

— Е-е-е... — Тато звірився з картою, яку йому дали на вході. — Нам сюди. За поворот.