Розділ 2. Студійна Криза

Студія звукозапису «Золотий Децибел» знаходилася в підвалі старої будівлі в центрі міста. Тато сказав, що тут записувалися «справжні легенди», хоча на стіні в коридорі висів лише постер якогось народного хору і календар за 2015 рік з рекламою цементу.

​Але коли важкі, оббиті чорною повстю двері зачинилися за нашими спинами, світ зник.

Тиша.

Це була не та тиша, що в бібліотеці. Це була вакуумна, абсолютна тиша, яка тисне на вуха. Тут не було чути ні машин, ні вітру, ні навіть власного дихання.

​— Ого... — прошепотіла я. Мій голос пролунав плоско і сухо, ніби його миттєво з’їли стіни, вкриті сірим поролоном, схожим на лотки з-під яєць.

​Це була не наша кухня. Тут не пахло борщем. Тут пахло дорогою електронікою, кавою і старим пилом.

Посередині кімнати стояв величезний пульт з тисячею кнопок, важелів і мерехтливих лампочок. За ним сидів чоловік.

Він був худим, блідим і мав таку довгу бороду, що, здавалося, міг би зав’язати її у вузол на спині. На ньому були величезні навушники.

​— Це Алекс, — представив його Тато, сяючи від гордості, він сам знайшов цю студію «за дуже вигідним тарифом». — Найкращий звукорежисер на цьому березі річки! Алекс, знайомся: гурт «Harp & Paws».

​Алекс повільно зняв один навушник і подивився на нас. Його погляд ковзнув по мені, по Кларі, яка скептично роздивлялася мікрофонну стійку і зупинився на Шредді.

Шредді сидів у своїй переносній корзині. Він був у нових окулярах і шкіряній куртці, яку Мама пошила йому зі старої рукавички.

​— Кіт? — байдуже запитав Алекс. — У кабінці не мітити. Дроти не гризти. Якщо почне линяти на мікшер — штраф п’ятсот гривень.

​Шредді повільно виліз із корзини. Він потягнувся, випустивши кігті, і пройшовся по столу прямо перед носом Алекса, наступивши на якісь важливі папери.

— Послухай сюди, Гендальф, — нявкнув він, Тато швидко переклав: «Наш соліст каже, що він професіонал». — Я тут не для того, щоб мітити кути. Я тут, щоб творити історію. І мені потрібен стілець. Високий. З оксамитовою оббивкою. І підставка для лап.

​Алекс підняв брову.

— Він що, гавкає? — запитав він Тата.

— Він... е-е-е... висловлює творче бачення, — викрутився Тато. — Йому потрібен високий стілець.

​Коли стілець знайшли, звичайний офісний, але накритий рушником, Шредді всівся перед мікрофоном, який коштував, мабуть, як три наші машини.

Він озирнувся. Скляна перегородка відділяла його від нас. Він був у "акваріумі".

Це було зовсім не схоже на дах. Тут не було вітру, не було птахів. Тут була стерильна лабораторія звуку.

​Клара постукала паличкою по стійці для барабанів.

— Акустика суха, як сухар, — резюмувала вона. — Доведеться лупити сильніше, щоб вибити хоч трохи душі.

​Я розпакувала арфу. Вона виглядала тут чужорідним тілом, занадто золотим і казковим серед чорних дротів.

— Ну що, — голос Алекса пролунав у наших навушниках. — Пишемо? Давайте щось для перевірки рівнів. Що у вас там? "Котячий Блюз"?

​Шредді поправив окуляри. Він виглядав напруженим. Він звик грати для людей, для голубів, для сусідів. А тут на нього дивилося лише червоне око лампочки «REC».

— Поїхали, — пробурмотів він.

​Червона лампа з написом «REC» спалахнула над склом, як око хижака, що засік здобич.

Алекс у своїх навушниках підняв великий палець.

​— Три, чотири... — тихо відрахувала Клара.

​БАМ!

Вона вдарила по своїй концертній сковорідці.

Я очікувала звичного «дзень», яке чула на кухні тисячу разів. Але в професійних навушниках, які щільно прилягали до моїх вух, це прозвучало як вибух на металургійному заводі. Звук був чистим, глибоким і дзвінким. Кожна подряпина на тефлоні додавала йому характеру.

​Шредді вступив слідом. Його гітара заревла.

І знаєте що? Це було неймовірно.

​В студії не було відлуння, як у шкільному залі. Не було вітру, як на даху. Тут кожна нота була як під мікроскопом. І виявилося, що під мікроскопом ми звучали... круто.

Брудно? Так.

Незграбно? Трохи.

Але в цьому була якась дика енергія.

​Ми грали наш перший хіт — той самий кавер, що набрав мільйони переглядів. Мої пальці літали по струнах арфи, додаючи класичного пафосу до котячого панк-року. Я заплющила очі і просто дозволила музиці нести мене. Тут, у темряві студії, я не була «мавпою». Я була музикантом.

​Коли ми закінчили фінальний акорд, у навушниках запала тиша.

Я з острахом подивилася через скло на Алекса. Він сидів нерухомо. Його борода навіть не ворушилася.

«Ну все, — подумала я. — Зараз він скаже, що це аматорство. Що котам місце в лотку, а сковорідкам — на плиті».

​Алекс повільно натиснув кнопку зворотного зв'язку.