Глава 10. Гармонія Звуку і Фінансів

Квартира родини Овчиннікових, яка ще місяць тому нагадувала стерильну операційну або музей мінімалізму, де навіть порошинки літали за розкладом, тепер виглядала як штаб-квартира NASA перед запуском ракети на Марс. Тільки замість ракети вони готували до запуску кота.

​У вітальні стояв гул, від якого вібрували шибки.

Тато бігав кімнатою, перестрибуючи через мотки кабелів. На ньому була чорна футболка, на якій білою фарбою, він сам надрукував це на домашньому принтері вночі, було написано: «Harp & Paws: WORLD MANAGER».

​Він тримав телефон біля вуха плечем, одночасно записуючи щось у блокнот і намагаючись пити каву.

— Ні! — кричав він у слухавку. — Я ж сказав, ніяких інтерв'ю до концерту! Наш фронтмен зараз у стані глибокої медитації! Він ловить дзен! Що?.. Який гонорар? Послухайте, ми серйозний лейбл. Ми приймаємо оплату тільки у твердій валюті або в сосисках вищого ґатунку! Так, з сиром! І щоб доставка була за п'ять хвилин!

​Мама, яка взяла на себе роль головного стиліста, іміджмейкера та PR-директора, окупувала диван. Вона була оточена горами чорної шкіри, мережива, оксамиту і блискіток. Вона пришивала сріблясті паєтки до старого нашийника Шредді з такою зосередженістю, з якою раніше складала квартальні звіти.

​— Естетика, Міко! — повчала вона, не відриваючи погляду від голки. — Запам'ятай: бренд — це все. Ти — арфа-рок-принцеса. Твій образ має казати світові: «Я закінчила музичну школу з відзнакою, але потім спалила свій диплом і пішла грати в гараж». Твоя спина має бути рівною, але погляд — зухвалим.

​Міка сиділа на підлозі, пакуючи медіатори в маленькі коробочки, сувенірна продукція.

— Добре, мамо, — кивнула вона. — Рівна спина, зухвалий погляд. Зрозуміла.

​Але головна драма розгорталася на підвіконні.

Це місце тепер офіційно називалося «Трон». Там, на оксамитовій подушці, яку Мама пожертвувала з вітальні, сидів Шредді.

Зіркова хвороба накрила його з головою, як велика тепла ковдра.

​Кіт гидливо понюхав миску з водою, яку йому поставив Тато.

— Ця вода... — він підняв очі на Міку. — Вона що, з-під крана?

​— Вона фільтрована, Шредді, — терпляче відповіла Міка. — Подвійна очистка.

​— Фільтрована... — пробурчав кіт, відсуваючи миску лапою. — Я просив талу воду з льодовиків Антарктиди! Мій голос — це національне надбання! Йому потрібна свіжість айсбергів, а не хлорка з водопроводу!

​Він помацав свої вуса.

— І де мій персональний грумер? — обурився він. — Я дивлюся в дзеркало і бачу хаос. У мене лівий вус стирчить на два міліметри нижче за правий! Як я можу вийти на сцену в такому вигляді? Я буду посміховиськом!

​Двері кімнати різко відчинилися. На порозі з’явилася Клара.

Вона вже була в повному бойовому екіпіруванні: чорна бандана з черепами, шкіряна жилетка поверх квітчастої блузки, а з задньої кишені джинсів стирчали барабанні палички, як револьвери ковбоя.

​— А ну відставити ниття! — гаркнула вона так, що Шредді ледь не впав зі свого трону. — Який грумер? Які льодовики? Грізлі щойно дзвонив. Черга до бару «Старий Поршень» вже розтягнулася до сусіднього кварталу! Люди стоять із плакатами!

​Вона підійшла до Шредді, взяла його за шкірку, ніжно, але впевнено, і струснула.

— Ти рок-зірка чи пухнаста подушка? Зберися, коте! Вуса стирчать — значить, так модно. Це гранж!

​— Гранж? — перепитав Шредді, поправляючи окуляри. — Ну... якщо гранж, то гаразд. Але сосиски все одно мають бути теплими.

​Клара сплеснула в долоні.

— Всім на вихід! Тур-бас подано! Час показати цьому місту, де раки зимують, а коти грають соло!

Їхній "гастрольний автобус" вже чекав біля під’їзду.

Це був старенький, надійний сімейний мінівен Тата, на якому вони раніше возили розсаду на дачу або лижі в Карпати. Він був кольору «мокрий асфальт», хоча зараз він був кольору «брудний асфальт», бо Тато не встиг його помити.

​Але сьогодні це був не просто автомобіль.

Тато, у пориві менеджерського натхнення, заклеїв заднє скло величезним, роздрукованим на кількох аркушах А4 плакатом:

«ГУРТ HARP & PAWS. Світове Турне (Поки що в межах району). Руками не чіпати — всередині Зірки!»

​Вантажилися довго і шумно.

Тато виносив арфу. Він обгорнув її трьома пуховими ковдрами і ніс так обережно, наче це була не дерев'яна конструкція, а кришталева ваза династії Мін, наповнена нітрогліцерином.

— Обережно! Сходинка! — кричав він сам собі. — Не дихайте на лак!

​Мама несла найцінніше — чорний кейс, колишній чемодан для інструментів, у якому лежали "кухонні барабани" Клари. Так, вони вирішили, що сковорідка Tefal — це невід'ємна частина їхнього фірмового звучання, "автентичність", як сказала Мама, тому брали її з собою.

​Клара йшла останньою. В одній руці вона несла свої палички, а в іншій — Шредді.

Кіт відмовився йти пішки до машини.

— Я не можу збити дихання перед виступом, — заявив він. — І асфальт занадто твердий для моїх чутливих лап.