Глава 8. Гурт «Harp & Paws»

Ранок у квартирі Міки почався не з тиші, не з дзвінка будильника і навіть не з традиційного гудіння кавомашини Тата. Він почався з Ритму.
Пані Клара, яка тепер просила називати її просто Клара, без «Пані», бо, за її словами, «пані» — це ті, що сидять на лавці, а вона — та, що сидить за установкою, готувала сніданок. Але робила вона це так, ніби готувалася до виступу на стадіоні «Уемблі».
Вона нарізала батон для тостів.
ВЖИХ-ВЖИХ-ЦОК! ВЖИХ-ВЖИХ-ЦОК!
Ніж ударявся об дерев'яну дошку з ідеальною точністю швейцарського хронометра. Це був не просто хаотичний стукіт. Будь-який фанат року впізнав би цей біт. Це був вступ до пісні «We Will Rock You» гурту Queen. Тільки замість тупоту ніг і плескання в долоні тут були ніж і батон.
Шредді сидів прямо на кухонному столі, що раніше каралося вигнанням, а тепер вважалося «творчим позиціюванням». Він дожовував свою законну ранкову сосиску, хитаючи головою в такт нарізанню хліба.
— Непогано, — прокоментував він, проковтнувши шматок. — Ти тримаєш темп, як атомний годинник, Кларо. Але тобі не здається, що кухонний ніж — це трохи... занадто агресивно для джазу? І звук трохи плаский. Немає "тіла".
Клара відклала ніж. Вона витерла руки об свій фартух, який тепер носила поверх футболки з Поршнем із бару, і хитро примружилася, дивлячись на кота поверх окулярів.
— Ти правий, коте, — погодилася вона. — Ніж — це інструмент для кухарів. А для музикантів у мене є дещо інше. Дещо, що я ховала від самої себе дуже довго.
Вона підійшла до стільця, де стояла її знаменита бездонна сумка. Зазвичай там лежали клубки вовни, вітаміни та кросворди. Клара почала ритися в ній, відсуваючи спиці, які дзвеніли, як шпаги, і пакет із насінням льону.
— Я думала, що загубила їх у 82-му, під час третього переїзду, — бурмотіла вона собі під ніс. — Думала, що залишила їх у коробці з написом «Минуле». Але виявилося, що вони завжди були зі мною. На самому дні. Разом із моїми мріями.
Вона витягла руки з сумки.
У них вона тримала дві дерев'яні палички.
Міка, яка саме сьорбала чай, завмерла з чашкою біля рота.
— Це... барабанні палички? — здивовано запитала вона.
Це були не іграшкові палички. Це були справжні, професійні інструменти з важкого американського горіха гікорі. Вони були старими, потертими, потемнілими від часу і людського поту. На деревині виднілися численні зарубки — сліди від жорстких ударів по тарілках. На одній із них, якщо придивитися, ледь читався напівстертий золотий напис: «London Rock Shop».
Клара підкинула одну паличку в повітря. Дерев'яшка зробила в польоті потрійне сальто і ідеально лягла назад у її долоню.
— Це не просто палички, люба, — сказала Клара з ніжністю в голосі. — Це — продовження моїх рук. Я не грала ними сорок років. Знаєте, для чого я їх використовувала останнім часом?
Вона зітхнула.
— Щоб діставати свої капці з-під дивана, Міко. Який сором! Використовувати святиню як кочергу!
Вона підійшла до столу.
— А тепер слухайте різницю.
Клара легенько, одним кистьовим рухом, вдарила паличкою по картонній коробці з пластівцями.
ТУК!
Потім по краєчку столу.
ЦОК!
Звук був сухим, пружним, чітким і "смачним". Це був звук, який неможливо сплутати ні з чим.
Шредді аж підскочив на місці, розпушивши хвіст.
— О! — вигукнув він. — Ти чула цю атаку, мала? Це тобі не ополоник об каструлю! Це звук професіонала! Це називається «акцентований удар».
Клара спробувала прокрутити палички між пальцями «вертушка». Перша паличка прокрутилася ідеально, а друга вилетіла з руки і влучила в цукорницю.
ДЗЕНЬ!
— Руки трохи забули, — засміялася Клара, піднімаючи паличку. — Але м'язова пам'ять — річ вперта. Ну що, молодь? Поки ваші батьки на роботі заробляють на наші сосиски і електроенергію, ми будемо робити мистецтво. Готуйте інструменти!
За п'ятнадцять хвилин вітальня, яка раніше була зразком мінімалізму та стерильності, перетворилася на експериментальну студію звукозапису.
Центральне місце зайняла "ударна установка" Клари. Оскільки справжніх барабанів у них, поки що, не було, а бюджет гурту складався з кишенькових грошей Міки та трьох сосисок, Клара проявила справжній інженерний геній.
Вона будувала свій інструмент із серйозністю архітектора, що проектує хмарочос.
Бас-бочка (Kick Drum): Величезна, емальована каструля на 20 літрів, в ній Мама зазвичай кип’ятила білизну, коли на неї нападав напад "гігієни". Клара поклала її на бік, підперла диванними подушками, щоб не ковзала, і сказала, що битиме по дну ногою в м'якому тапку.
Робочий барабан (Snare): Глибока чавунна сковорідка. Клара постукала по ній паличкою — звук був дзвінким, різким і з металевим присмаком. "Ідеальний стакато", — резюмувала вона.
Тарілки (Cymbals): Тут Клара перевершила сама себе. Вона взяла швабру, закріпила її між двома стільцями, і на мотузці для білизни підвісила дві кришки від каструль. Коли по них вдаряли, вони розгойдувалися і видавали шипляче «Тс-с-с!».
Том-томи: Три пластикові контейнери для круп. В одному була гречка (низький тон), у другому — рис (середній), а в третьому — макарони-спіральки (високий, сухий звук).
Клара сіла на табуретку перед цим нагромадженням посуду. Вона поправила окуляри, взяла свої старі палички і оглянула конструкцію.
— Ну що, — сказала вона. — Спробуємо, як звучить французький «Tefal» у поєднанні з американським гікорі.
Вона вдарила по сковорідці.
ДЗЕНЬ! — різкий звук прорізав повітря.
Вона тупнула ногою по каструлі-бочці.
БУМ! — глухо і потужно озвалася емаль.
Шредді, який уже встиг підключити свою гітару до комбіка і поставив його прямо на дорогий перський килим, схвально кивнув.
— Звук — бомба, — оцінив він, ворушачи вухами. — Трохи віддає супом і пральним порошком, але в цьому є своя фішка. Це новий жанр, Кларо. Це називається «Kitchen Metal» (Кухонний Метал).
Міка підкотила свою золоту арфу ближче. Вона виглядала як принцеса з казки, яка випадково заблукала на кухню до божевільних кухарів.
— Шредді, — невпевнено запитала вона. — А я точно потрібна? Арфа — це ніжний інструмент. Вона для ангелів, а не для сковорідок.
— Забудь про ангелів! — вигукнув Шредді, застрибуючи на спинку дивана. — Сьогодні ми граємо класику, але справжню. AC/DC. Пісня «Thunderstruck».
— На арфі? — очі Міки полізли на лоба. — Але в нотах професора Штромберга такого немає!
— Професор Штромберг не знав, що таке драйв! — заперечив кіт. — Слухай сюди. Арфа ідеальна для цього вступу. Тобі не треба грати мелодію. Тобі треба грати Ріф.
Він показав лапою, дуже приблизно.
— Лівою рукою глушиш струни, щоб вони не гули. А правою — щипаєш одну струну. Швидко. Ритмічно. Ті-рі-ті-рі-ті-рі... Уяви, що ти лопаєш бульбашки на пакувальній плівці. Швидко-швидко! Тільки не зупиняйся!
Міка глибоко вдихнула. Вона поклала руку на струну.
Ті-рі-ті-рі...
Спершу виходило невпевнено.
— Швидше! — крикнув Шредді. — Уяви, що за тобою женеться Мама з брокколі!
ТІ-РІ-ТІ-РІ-ТІ-РІ! — пальці Міки забігали швидше. Звук арфи став колючим, чітким і ритмічним.
— Так! — закричав кіт, вмикаючи педаль дисторшн. — Тримай ритм! Кларо, давай біт! Вступай!
Клара підняла палички над головою, вдарила ними одна об одну:
— Раз-два-три-чотири!
І обрушила шквал ударів на свої каструлі.
БУМ-ЦА! БУМ-ЦА! ТУ-ДУ-ДУМ!
Це було неймовірно. Дзвінкий, "скляний", холодний звук арфи переплітався з брудним, хрипким ричанням гітари Шредді, а зверху все це цементував залізний, безжальний ритм Клариних сковорідок. Каструля гупала як гармата, кришки шипіли як змії.
Вітальня здригнулася. Кришталь у серванті задзеленчав у такт. Це звучало дико, голосно і... абсолютно гармонійно.
Після трьох прогонів пісні і однієї розбитої чашки з "сервізу для гостей", яка не витримала звукових вібрацій і вчинила самогубство, стрибнувши з полиці, у кімнаті запала тиша. Чути було тільки важке дихання музикантів.
— Це... це було потужно, — видихнув Шредді, поправляючи окуляри, які з’їхали на вуса. — Ми готові. Треба записувати. Світ має це почути негайно.
— Записувати? — Міка злякано притиснула руки до грудей. — Ти маєш на увазі відео? Щоб викласти в Інтернет?
— Звісно! — кивнув кіт. — Рок-н-рол без глядачів — це як сосиска без м'яса. Це просто ілюзія.
— Але... — Міка озирнулася на розгардіяш у кімнаті. — Якщо я викладу це, Мама побачить. Вона впізнає мене! Вона впізнає мою кімнату! Вона впізнає свої штори! І найстрашніше... вона впізнає свої каструлі! Вона знає кожну подряпину на цій сковорідці!
Клара покрутила паличкою в руках.
— З каструлями складніше, — погодилася вона. — Якщо що, скажемо, що це дуже популярна модель. «Tefal Limited Edition». А от нас треба замаскувати. Нам потрібна операція «Інкогніто».
— Точно! — підхопив Шредді. — Нам потрібні сценічні образи. Щось таке, щоб рідна мама не впізнала, а фанати збожеволіли.
Вони кинулися до шаф. Це був набіг. Вони рилися в речах Міки, заглянули в гардеробну Мами і навіть поцупили дещо з вішалки Тата.
Через десять хвилин гурт виглядав зовсім інакше.
Міка. Вона знайшла стару венеціанську маску, яку батьки привезли з карнавалу сто років тому. Маска була білою, з довгим носом, золотим візерунком і пишним пір'ям. Вона закривала все обличчя, залишаючи тільки очі. До неї Міка одягла чорну водолазку і свою пишну фатинову спідницю, яку раніше носила тільки на свята.
— Я виглядаю як Привид Опери, який заблукав у балетній школі, — сказала вона, дивлячись у дзеркало.
— Ти виглядаєш загадково, — виправив Шредді. — Це готика, мала.
Клара. Вона натягнула свою бандану з черепами нижче на лоб. На очі одягла величезні сонцезахисні окуляри Мами, модель "Муха", які закривали пів обличчя. А зверху накинула шкіряну куртку Тата. Куртка була їй завелика на три розміри, плечі звисали, а рукави довелося підкотити.
— Я схожа на Термінатора, який вийшов на пенсію, — хмикнула Клара, розглядаючи себе.
— Ти схожа на байкера, — сказав Шредді. — Грізлі оцінить.
Шредді. Йому маскуватися особливо не треба було, хто впізнає кота в Інтернеті? Але для стилю він ще більше розпушив хвоста і поправив свій нашийник із шипами.
— Я — це я. Бренд не потребує маскування, — скромно заявив він.
Всі троє стали перед дзеркалом у коридорі.
Видовище було епічним: дівчинка-примара, бабуся-термінатор і пухнастий кіт-рокер.
— Ідеально, — резюмував Шредді. — Виглядаємо як банда, яка щойно пограбувала костюмерну театру. Залишилося останнє питання. Назва. Як ми назвемося?
— «Скажені Кухарки»? — запропонувала Клара, клацнувши паличками.
— Ні, — відкинув Шредді. — Занадто кулінарно. Нас сприймуть як кулінарне шоу.
— «Арфа і Лапи» (Harp & Paws), — раптом сказала Міка. — Це звучить... м'яко, але ми граємо жорстко. Це контраст.
— «Harp & Paws»... — Шредді спробував назву на смак. — Мені подобається. У цьому є стиль.
— А як же я? — запитала Клара, вдаючи образу. — Я що, не рахуюся? Де тут про барабани?
— Ти — це ритм, Кларо, — пояснив Шредді. — Ти — двигун цієї машини. Ти — серцебиття. А серце не обов'язково писати на вивісці, його і так чути.
Клара усміхнулася, хоча за окулярами і коміром куртки цього майже не було видно.
— Гаразд, красномовний ти наш. «Harp & Paws». Звучить як назва дорогого адвокатського бюро, яке ночами грає метал. Мені підходить.
— Тоді на позиції! — скомандував кіт. — Час творити історію. І сподіваюся, телефон Клари переживе ще одну зйомку.
Для зйомки вирішили використати телефон Клари. Той самий багатостраждальний апарат, який ще вчора пірнав у миску з буряковим карпаччо.
Клара витерла його серветкою, але буряковий сік — річ підступна. Він в'їдливий, як погана поп-музика. Трохи соку потрапило під захисне скло камери і засохло там назавжди.
Клара встановила телефон на нову піраміду з книг, цього разу для надійності примотавши його скотчем до томика «Енциклопедія домашнього господарства».
Коли вона натиснула кнопку вмикання камери, всі троє схилилися над екраном.
— Ого... — видихнув Шредді.
Зображення на екрані було дивним.
Центр кадру був більш-менш чітким, але по краях все розпливалося в густому, насиченому, криваво-червоному тумані. Час від часу зображення мерехтіло, додаючи ефекту старої, заїждженої кіноплівки.
— Ви бачите це? — захоплено запитав кіт, поправляючи окуляри. — Цей червоний відтінок... цей "шум"... Це ж чистий вінтаж! Хіпстери платять тисячі доларів за такі фільтри в Інстаграмі, а нам він дістався безкоштовно, завдяки моїй диверсії!
— Виглядає трохи моторошно, — зауважила Міка. — Ніби ми знімаємо фільм про вампірів.
— Саме так! — підхопив Шредді. — Вампіри-рокери на кухні! Це стиль "нуар". Це драма. Це саме те, що треба для нашого дебюту. Знімаємо!
Клара зайняла своє місце за "барабанами". Вона поправила шкіряну куртку, яка сповзала з плечей, і підняла палички.
Міка сіла за арфу, розправивши чорну спідницю.
Шредді став на край столу, щоб бути в кадрі на одному рівні з людьми, і поклав лапу на гриф.
— Увага! — скомандував кіт. — Працюємо на камеру! Більше пафосу!
Клара потягнулася до телефону і натиснула червону кнопку «REC». Потім швидко, дрібочучи ногами в тапках, побігла назад до табуретки.
— Поїхали! — крикнув Шредді.
Міка почала вступ.
У червоному, тремтячому світлі екрана її пальці виглядали блідими і швидкими. Золота арфа виблискувала крізь "буряковий туман", як скарб на дні моря.
Ті-рі-ті-рі-ті-рі...
Потім вступила Клара.
Вона не просто била по каструлях. Вона вкладала в кожен удар всю свою нереалізовану енергію за останні сорок років.
ДЗЕНЬ-БАЦ! ТУ-ДУ-ДУМ!
Кришки від каструль, підвішені на швабрі, розліталися в різні боки, поверталися і знову отримували удар. Клара трясла головою в бандані, і її окуляри-мухи з'їхали на ніс, але вона не зупинялася.
А потім Шредді стрибнув зі столу на підлогу, прямо перед камерою, і врізав по струнах найпотужніший акорд, на який був здатен його міні-комбік.
ДЖ-Ж-Ж-Ж!
Вони грали три хвилини.
Це було пекло. Це був рай.
Міка, забувши про "рівну спину", нахилилася до арфи і трясла головою в масці так, що пір'я літало по кімнаті.
Клара кричала в паузах: «Гей! Гей!», і її голос зривався на хрип.
Шредді катався по перському килиму, граючи соло зубами, а потім, у кульмінаційний момент, зробив "місячну ходу" задом наперед, ледь не збивши хвостом мікрофон.
Це був чистий, дистильований драйв. Не було нот, не було правил, не було страху перед сусідами. Був тільки потік енергії, який об’єднав дівчинку-відмінницю, бабусю-пенсіонерку і вуличного кота в єдиний організм.
Коли останній звук затих, довге шипіння кришки від каструлі, вони всі завмерли у фінальних позах. Важко дихали. Піт котився градом.
Клара встала, підійшла до телефону на ватних ногах і натиснула «Стоп».
Вона подивилася на екран.
— Здається... — вона важко дихала, витираючи чоло рукавом шкіряної куртки. — Здається, ми пропалили плівку. Це було гаряче. Навіть мій буряк ніколи так не кипів.
Шредді впав на бік, висолопивши язика.
— Води... — прохрипів він. — І сосиску. Терміново. Я спалив тисячу калорій. Але воно того варте. Ми зробили шедевр, мала.
— Куди викладаємо? — запитала Міка, коли вони втрьох переглянули відзнятий матеріал.
На маленькому екрані телефону це виглядало не як домашнє відео, зняте на кухні. Завдяки червоному фільтру, дивному світлу і маскам, це виглядало як дорогий, концептуальний кліп андеграундного гурту з Берліна.
— На «Тюбик», звісно, — безапеляційно скомандував Шредді. — Це головна сцена світу. Створюй канал.
— Як назвемо? — пальці Міки зависли над клавіатурою планшета.
— Harp & Paws Official, — продиктував кіт. — Додай слово "Official", це відразу додає ваги. Ніби у нас є юристи і офіс.
Міка ввела назву.
Завантаження відео...
Смужка прогресу повзла повільно, як равлик. 10%... 45%... 99%...
Назва відео: «Thunderstruck Cover (Harp, Cat & Kitchen Drums)».
Теги: #rock #cover #cat #harp #granny #metal #kitchen #tefal.
— Опублікувати, — Міка натиснула кнопку. Серце тьохнуло. Тепер це було в мережі. Тепер це не можна було повернути назад.
— А я теж не буду пасти задніх, — сказала Клара, дістаючи свій телефон, вона вже встигла витерти з нього останні краплі буряка. — Я відкриваю Інстаграм.
Вона зробила селфі: вона в бандані, шкіряній куртці, окулярах «Муха» і з паличками в руках на фоні розкиданих каструль. Вона зробила суворе обличчя.
Нікнейм: Iron_Clara_75.
Підпис: «Життя починається тоді, коли ти береш до рук палички. Хто хоче супу з ритмом?»
Вони сіли на підлогу у вітальні, прямо на килим, і стали чекати.
Перша хвилина. 0 переглядів.
Друга хвилина. 0 переглядів.
— Може, інтернет зламався? — нервово запитав Шредді, постукуючи хвостом. — Чи людство вимерло за останні п'ятнадцять хвилин? Чому світ мовчить? Це ж шедевр!
Але потім цифра на екрані кліпнула.
1 перегляд.
Потім 5.
Потім 12.
А потім почалося щось дивне. Телефон Міки почав вібрувати. Спочатку рідко (бззз... бззз...), а потім безперервно (бзззззззззз!).
Цифри переглядів побігли вгору, перестрибуючи через десятки і сотні.
100... 500... 1000... 5000...
Коментарі посипалися водоспадом:
User123: «Це що, монтаж? Кіт реально грає на гітарі?! Я бачив, як він затиснув акорд!»
RockFan_99: «Хто ця жінка на барабанах?! Вона крутіша за мого діда! Я хочу таку бабусю!»
MusicLover: «Арфа і метал? Чому я раніше цього не чув? Це геніально! Звук "брудний", але качає!»
Tefal_Official (раптом): «Ми не рекомендуємо бити по наших сковорідках, але... це звучить непогано!»
Шредді читав коментарі, Міка тримала планшет перед його носом, і його вуса роздувалися від гордості, стаючи схожими на антену.
— Нас люблять, мала! — кричав він. — Нас обожнюють! «Tefal» помітив нас! Скоро вони надішлють нам спонсорські сковорідки із золота!
Раптом Міка подивилася на настінний годинник. Її усмішка миттєво зникла.
— Ой... — тихо сказала вона.
— Що таке? — запитала Клара, яка саме відповідала фанату з Бразилії.
— Шоста година, — прошепотіла Міка. — Батьки. Вони закінчують роботу рівно о шостій. Їм їхати п'ятнадцять хвилин.
Всі троє озирнулися навколо.
Кімната виглядала так, ніби тут вибухнула бомба, начинена музичними інструментами і посудом. Каструлі валялися перевернуті. Крупа з "том-томів" трохи розсипалася на килим. Одяг із шаф був розкиданий по кріслах. У повітрі літало пір'я з маски Міки.
А відео вже набрало 10 000 переглядів і стрімко летіло в розділ «Тренди». Цифровий вибух уже стався, але зараз на них насувався вибух реальний — прихід Мами.
— Алярм! — скомандувала Клара голосом генерала. — Код червоний! Згортаємо сцену!
— Шредді, ховай комбік! — кричала Міка, зриваючи з себе маску. — Кларо, каструлі на кухню! Гречку... гречку в кишені!
— Я не можу так швидко! — панікував Шредді, намагаючись зняти нашийник. — У мене лапи! Ставай у позу "звичайного кота"! Міко, вдягай білі колготки! Швидко!
Вони металися квартирою, намагаючись стерти сліди свого тріумфу. Але вони ще не знали, що зупинити Інтернет неможливо. І що поки вони ховають сковорідки, посилання на їхнє відео вже з'явилося в робочому чаті Мами з підписом: «Ви мусите це бачити!».