Глава 7. «Старий Поршень» і Таємниця Клари

Вечірнє місто мерехтіло вогнями, але на душі у Пані Клари було темно, як у льоху, де перегоріла лампочка. Історія з утопленим телефоном і буряковим фіаско стала останньою краплею в чаші її терпіння.
Вона йшла вулицею, міцно стискаючи ручки своєї старої авоськи, і бурмотіла під ніс, як розлючений джміль:
— Нудна. Я нудна. Стара. Бурякова. «Супна королева». Тьху!
Вона вирішила, що їй потрібно купити спецій. Але не звичайного чорного перцю чи лаврового листа, від яких хочеться спати. Їй потрібно було щось таке, що змусило б її відчути смак життя. Каєнський перець? Чилі? Корінь якогось дикого імбиру? Щось, що пече, кусає і нагадує, що ти живий.
Очі Клари все ще були трохи вологими від сліз, і до того ж вона забула вдома окуляри, бо вибігла в пориві емоцій, тому світ навколо неї був красивим, але дуже розмитим. Ліхтарі перетворювалися на пухнасті кульбаби світла, а вивіски магазинів — на кольорові плями.
Вона шукала магазин «Світ Прянощів», про який колись читала в газеті. Здається, він мав бути десь тут, за рогом.
Раптом її ніс вловив Запах.
Це не був запах кориці, ванілі чи свіжої випічки. Це був грубий, сильний, чоловічий запах. Пахло смаженим на відкритому вогні м'ясом, деревним димом, дорогим тютюном, бензином і... свободою.
Цей запах вдарив їй у ніздрі і розбудив щось дуже далеке. Щось із часів, коли вона не носила ортопедичне взуття і не знала цін на гречку.
— О! — сказала Клара, зупиняючись і мружачись на яскраву червону неонову вивіску над масивними дверима.
На вивісці було намальовано щось металеве і циліндричне. Оскільки Клара погано бачила, вона вирішила, що це — дизайнерський млинок для перцю.
А напис під малюнком свідчив: «The Old Piston».
— «Старий Товкач»? — переклала Клара на свій лад. — Хм. Звучить традиційно. Мабуть, це якийсь модний гастро-бутік, де продають крафтові соуси. Саме те, що мені треба.
Вона поправила своє пальто в квіточку, перехопила зручніше авоську і рішуче штовхнула важкі дубові двері, оббиті залізом.
— Тримайтеся, перці, — прошепотіла вона. — Я йду по вас.
Якби Клара не забула свої окуляри на тумбочці в коридорі, вона б одразу зрозуміла, що цей «гастро-бутік» має дуже дивний дизайн інтер'єру.
Замість візків для продуктів чи полиць з баночками, біля входу стояли ряди величезних, хромованих мотоциклів. У напівтемряві вони виблискували, наче сплячі металеві дракони.
— Хм, — подумала Клара, проходячи повз розкішний «Harley-Davidson». — Яка цікава служба доставки. Мабуть, розвозять дуже швидку їжу.
Всередині панувала атмосфера, яку важко було назвати «затишною» у звичному розумінні цього слова. Повітря було густим, наче кисіль, і пахло не ваніллю, а машинним мастилом, шкірою і трохи небезпекою.
Музика тут не грала фоном. Вона тут жила.
З величезних колонок гримів старий добрий Deep Purple. Бас-гітара вібрувала так сильно, що у Клари затремтіли ґудзики на пальті.
«Smoke on the water... fire in the sky...» — хрипів вокаліст.
— О, — оцінила Клара. — Яка енергійна мелодія для покупок. Це щоб покупці швидше обирали товар. Розумно.
За масивними дубовими столами, порізаними ножами і часом, сиділи клієнти.
Це були не хіпстери з лате. Це були Люди-Гори. Чоловіки з плечима шириною в дверний отвір, з бородами, в яких могли б успішно гніздитися синиці, і з руками, вкритими татуюваннями від зап'ястя до шиї. На них були шкіряні жилетки з нашивками у вигляді черепів, вогню, хрестів та інших веселих картинок.
Коли Пані Клара у своєму пальті в квіточку, з акуратним сивим пучком на голові і авоською в руці пройшла повз більярдний стіл, сталося диво.
Музика не стихла, але всі розмови миттєво припинилися.
Десятки пар очей повернулися в її бік.
Це виглядало так, наче в лігво полярних ведмедів випадково зайшов великодній кролик із кошиком яєць.
Один байкер, який саме збирався вдарити києм по кулі, завмер. Інший, який пив щось темне з величезного кухля, поперхнувся.
Але Клара, завдяки своїй короткозорості і абсолютній впевненості в тому, що вона прийшла по перець, не помітила цієї напруги. Вона впевнено крокувала до барної стійки, думаючи про те, що інтер'єр "лофт" зараз дуже модний.
Вона підійшла до стійки.
За нею стояв Бармен. Його звали Грізлі. І це ім'я йому дали не за любов до обіймів. Він був велетнем із поголеною головою і татуюванням якоря на щоці. Грізлі протирав склянку ганчіркою, яка в його лапі виглядала як носова хустинка для мурахи.
Клара поклала свою авоську на стійку.
— Добрий вечір, юначе, — ввічливо сказала вона, намагаючись перекричати гітарне соло Річі Блекмора. — У вас тут дуже атмосферно. Скажіть, у вас є щось гостреньке? Мені для суфле. І для душі.
Грізлі повільно опустив склянку. Він нахилився до неї через стійку. Його тінь накрила Клару повністю.
— Гостреньке? — перепитав він голосом, схожим на гуркіт грому в горах. — Бабусю, ви помилилися дверима. Тут не кондитерська. Тут подають тільки біль, машинне мастило і рок-н-рол.
Клара випросталася. Вона стала навшпиньки, щоб бути ближче до обличчя велетня. Слово "бабуся" подіяло на неї як іскра на діжку з порохом.
— Послухай сюди, синку, — сказала вона крижаним тоном, який вона зазвичай використовувала для неслухняних дітей. — Я не помилилася. Я чую запах перцю, і він йде з твоєї кухні. І не називай мене бабусею. У мене є ім'я. Клара.
Вона грюкнула долонею по стійці, що вийшло не дуже гучно, але ефектно.
— Я сьогодні втопила свій телефон у буряку. Я посварилася з котом. І я дуже зла. Тому я хочу твого фірмового "болю". Насипайте. Повну миску.
Грізлі дивився на неї кілька секунд. Його обличчя було кам'яним. А потім... куточки його губ поповзли вгору.
Він усміхнувся. Це була страшна усмішка, але в очах промайнула повага.
— Ха! — гаркнув він. — Хлопці! Ви чули? Леді хоче вогню!
Він повернувся до кухні.
— Джо! — крикнув він кухареві. — Порцію «Дихання Дракона» для леді Клари! І не шкодуй халапеньйо!
Через хвилину перед Кларою поставили миску.
Це не було схоже на їжу. Це виглядало так, ніби кухар зачерпнув трохи лави з діючого вулкана, додав туди розпеченого вугілля і прикрасив це все перцем, який вирощували в пеклі.
Вариво було густим, темно-червоним, майже чорним. Воно не просто парувало — воно сичало, коли бульбашки повітря лопалися на поверхні.
— «Дихання Дракона», — оголосив Грізлі, ставлячи поруч склянку холодного молока, про всяк випадок, щоб потім не викликати пожежників гасити бабусю. — Склад засекречений, але кажуть, що однієї ложки достатньо, щоб згадати всі свої гріхи.
Байкери за сусідніми столами замовкли і підсунулися ближче. Їм було цікаво подивитися на виставу. Вони робили ставки:
— Вона втече після запаху, — шепотів один бородань.
— Ні, вона з’їсть ложку і впаде, — сперечався інший.
Клара подивилася на миску. Потім на Грізлі. Потім на глядачів у шкірі.
Вона взяла ложку. Метал звякнув об край миски, як гонг перед боєм.
Клара нахилилася і понюхала. Її очі миттєво заслезилися, а в носі засвербіло так, ніби туди заліз їжак.
— Пахне... небезпекою, — прошепотіла вона із задоволенням.
І, не даючи собі часу на роздуми, відправила повну ложку варива до рота.
У залі запала мертва тиша. Навіть музика здалася тихішою. Всі чекали крику.
Обличчя Клари почало змінювати колір. Спочатку воно стало рожевим. Потім червоним. Потім багряним, як стиглий буряк, іронія долі. Потім набуло небезпечного фіолетового відтінку.
На її чолі виступили краплі поту. З вух, здавалося, справді пішов тоненький цівок пари.
Грізлі вже потягнувся до молока, готовий рятувати клієнтку.
Клара заплющила очі. Вона важко дихала. Її рот палав. Її горло палало.
Але вона не закричала. І не потягнулася до молока.
Вона відкрила очі, витерла сльозу, що скотилася по щоці, і... усміхнулася.
Це була широка, щира, трохи божевільна усмішка людини, яка щойно стрибнула з парашутом.
— Малувато кмину, — хрипким голосом промовила вона. — Але пече... о, так. Пече як треба. Саме тут.
Вона постукала себе кулаком у груди, там, де серце.
— Це нагадує мені 1975 рік. Лондон. Клуб «Earls Court». Концерт Led Zeppelin.
Один із байкерів, сивий чоловік із чорною банданою на голові, його звали Ден, і він вважався місцевим старійшиною, встав зі свого місця.
— Ви були на Цеппелінах? У 75-му?
— Любчику, я не просто була, — Клара з’їла ще одну ложку чилі, ігноруючи пожежу в роті. — Ми стояли в першому ряду. Було так спекотно, що в мене розплавилася підошва на кедах, і я прилипла до підлоги. Роберт Плант співав так, що лопалися лампочки. А Джиммі Пейдж... він грав соло зубами.
Вона замріяно подивилася в стелю.
— Я тоді спіймала медіатор. Білий, з логотипом. Я носила його в гаманці десять років. А потім... потім я загубила його. В черзі за молоком.
Клара гірко зітхнула.
— Життя, знаєте... Воно затягує. Онуки, в'язання, пил, броколі... Я забула, що їжа може кусатися. Я забула, що музика може бути гучною. Я стала «зручною».
Вона подивилася на свою авоську.
— А я не хочу бути зручною. Я хочу бути гострою.
Ден підійшов до барної стійки. Він подивився на Клару з глибокою повагою.
— Кларо, — сказав він серйозно. — Забудьте про броколі. Ви — свій чоловік.
Він розв'язав вузол на своїй голові і зняв свою улюблену чорну бандану з білими черепами.
— Це вам. За мужність. І за 1975-й.
Він простягнув їй тканину.
— В'яжіть у цьому. Це додасть характеру вашим шкарпеткам.
Клара взяла бандану. Вона зняла свій скромний обруч, розпустила свій ідеальний, тугий вчительський пучок, і сиве волосся розсипалося по плечах. Вона пов'язала бандану на голову.
— Дякую, Дене, — сказала вона, дивлячись у своє відображення в дзеркалі за баром. Там була вже не бабуся-сусідка. Там була піратка.
— Грізлі! — гукнула вона. — Ще порцію! І зроби музику гучніше. Я погано чую цей бас!
«Дихання Дракона» зробило свою справу. Кров Клари розігрілася і бігла по жилах швидше, ніж бензин по трубах тих мотоциклів надворі. Її серце билося рівно і сильно — тук-тук, тук-тук. Вона відчувала, що молодість не зникла безслідно разом із талонами на цукор; вона просто ховалася за лаштунками, чекаючи на свій вихід.
У кутку бару, на маленькій сцені, освітленій тьмяними червоними ліхтарями, почав налаштовуватися місцевий гурт.
Це були молоді хлопці з довгим волоссям і в рваних джинсах. Вони виглядали дуже серйозними, наче збиралися вирішувати долю всесвіту, а не просто зіграти пару каверів.
Вокаліст хрипко крикнув у мікрофон: «Раз-два!», і гурт ударив по струнах.
Вони грали голосно. Гітаристи дуже старалися, басист робив страшні обличчя, але...
Щось було не так.
Клара, яка доїдала останні краплі пекельного варива, скривилася, наче від зубного болю.
— Ай... — прошепотіла вона. — Він тягне. Він страшенно тягне.
Проблема була в барабанщику. Це був худий хлопець, який виглядав переляканим, наче його посадили за штурвал літака без інструкції. Він постійно запізнювався. Він збивався. Він грав так, наче бив мух на кухні, а не тримав ритм рок-пісні.
ТУЦ-БАЦ... ой... ТУЦ-шльоп... ТРАХ...
Це була не музика. Це була аритмія.
Клара намагалася терпіти. Вона барабанила пальцями по столу, намагаючись подумки виправити ритм, але хлопець на сцені продовжував знущатися над піснею. Він вбивав її повільно і жорстоко.
— Ні, — сказала Клара, кидаючи серветку на стіл. — Я не можу це слухати. Мій слух, вихований на Джоні Бонемі, зараз подасть на мене в суд.
Вона рішуче встала. Поправила подаровану бандану на голові, підтягнула рукави свого пальта в квіточку і пішла до сцени.
Байкери розступалися перед нею, як води Червоного моря перед Мойсеєм. Вони бачили блиск у її очах і розуміли: краще не стояти на шляху у бабусі, яка щойно з’їла миску лави.
Клара піднялася на сцену. Музика стихла. Гітаристи здивовано опустили інструменти.
Барабанщик завмер із піднятими паличками.
— Е-е-е... вам погано, пані? — запитав він тремтячим голосом.
— Мені погано від твого ритму, синку, — суворо сказала Клара. Вона підійшла до установки. — Ти граєш так, наче ти — пральна машинка на режимі делікатного віджиму. А це рок! Тут треба бути відбійним молотком!
Вона простягнула руку.
— Ану, посунься. Дай сюди палички.
Хлопець був настільки ошелешений, що мовчки встав і віддав їй інструмент.
Клара сіла на круглий стілець. Він був трохи зависокий, але вона швидко підкрутила його під себе. Вона поклала ногу на педаль бас-бочки. Перевірила робочий барабан.
— Пластик трохи розтягнутий, — професійно пробурмотіла вона. — Але піде.
У залі запала тиша. Грізлі перестав протирати склянки. Ден нахилився вперед. Всі чекали, що бабуся зараз просто постукає і піде.
Клара заплющила очі. Вона глибоко вдихнула повітря, яке пахло пилом і каніфоллю. Її руки згадали. М'язи згадали. Той ритм, який вона роками вистукувала ножем по дошці, нарізаючи овочі, тепер просився на волю.
Вона розплющила очі і подивилася на гітаристів, які стояли з роззявленими ротами.
— Чого чекаємо? — гаркнула вона. — Грайте! Темп — сто двадцять ударів!
Вона вдарила паличками одна об одну:
— Раз! Два! Три! Чотири!
І тут почалося.
БУМ-ТРАХ! ТУ-ДУ-ДУМ! БАЦ!
Це був не просто стукіт. Це був ГРУВ. Чіткий, потужний, залізний ритм, який бив прямо в груди. Клара грала так, наче від цього залежало її життя. Її руки літали. Вона била по тарілках з такою точністю і силою, що вони спалахували золотом.
Гітаристи перезирнулися, посміхнулися і вдарили по струнах. Раптом їхня музика змінилася. Вона стала зібраною, щільною і драйвовою. Тому що хороший барабанщик — це як хороший фундамент: на ньому можна збудувати хмарочос.
Весь бар почав рухатися. Грізлі за стійкою хитав своєю величезною головою в такт. Ден свистів і плескав у долоні. Навіть невдаха-барабанщик стояв збоку і знімав усе це на телефон, шепочучи: «Оце дає...»
Клара грала, і з кожним ударом із неї вилітали роки нудьги. Вилітали немиті каструлі, непрасовані шкарпетки і образи на буряк.
Вона не була Пані Кларою, вчителькою на пенсії. Вона була Iron Clara. І вона нарешті повернулася додому.
У квартирі Міки панувала тривога. Електронний годинник показував 22:15.
— Вона зникла, — панікував Шредді, міряючи кроками кухонний стіл, тепер, коли Няні не було, він дозволяв собі такі вольності. — Наша Няня зникла. Якщо її викрали прибульці, то це катастрофа. Хто купить мені тунця? Хто зварить мені зелену отруту, яку я зможу гордо ігнорувати?
Міка сиділа на підвіконні, притиснувшись лобом до шибки.
— Може, вона образилася і поїхала до сестри? — тихо припустила дівчинка. — Ми ж сміялися з її буряка...
Раптом у замку вхідних дверей задзеленчали ключі.
Шредді миттєво зістрибнув зі столу і прийняв позу "я просто тут лежу і думаю про вічне". Міка побігла в коридор.
Двері відчинилися.
На порозі стояла Клара.
Але це була не та Клара, яка виходила звідси дві години тому.
Її ідеальний вчительський пучок розпався, і сиві пасма вільно падали на плечі, надаючи їй вигляду божевільного науковця. На голові була пов'язана чорна бандана з білими черепами. Пальто було розстебнуте, і з-під нього виглядала чорна футболка з логотипом «The Old Piston» і малюнком поршня у вогні.
В одній руці вона тримала великий паперовий пакет, просякнутий жиром, з логотипом «Burger King». В іншій — банку консервованого тунця розміром з невелике відро.
Від неї пахло не лавандою і не ліками. Від неї пахло багаттям, тютюновим димом, гострим перцем і нічними пригодами.
— Пані Кларо? — прошепотіла Міка, не вірячи своїм очам.
Клара увійшла, грюкнувши дверима, зачинивши їх ногою у своїх ортопедичних черевиках.
Вона пройшла на кухню і кинула жирний пакет на стіл.
БАХ!
— Їжте, діти, — сказала вона хрипким голосом, наслідок співу в барі.  — Я принесла вечерю. Там бургери. Подвійні. З сиром і беконом. І ніякої селери. Сьогодні у нас свято холестерину.
Шредді, який прибіг на запах, завмер перед банкою тунця. Його очі засяяли, як фари дальнього світла.
— Це... це мені? — запитав він, ледь не втрачаючи свідомість від щастя.
— Тобі, волохатий, — кивнула Клара. — І не кажи, що я тебе не люблю.
Вона пройшла у вітальню, де на дивані недбало валялася маленька електрогітара Шредді.
Кіт напружився. Зазвичай Клара починала лекцію про те, що "речі мають лежати на місцях". Він приготувався до догани.
Але Клара зробила щось несподіване. Вона взяла гітару в руки. Впевнено, як професіонал бере інструмент, а не як бабуся бере ганчірку.
Вона провела пальцем по струнах, затиснувши акорд.
Брень...
Клара поморщилася, наче з’їла лимон.
— Третя струна "Сіль" низить, — сказала вона авторитетно, підкручуючи кілок. — І мензура не налаштована. Ти чуєш, як вона "плаває" на дванадцятому ладу?
Шредді від подиву сів на хвіст.
— Е-е-е...
— І гриф трохи веде, — продовжувала Клара, примружившись і дивлячись уздовж грифа, як снайпер. — Тобі треба підкрутити анкер, коте. Візьми шестигранник і зроби чверть оберту за годинниковою стрілкою. Інакше твій "дж-дж-дж" буде звучати як "пук-пук-пук".
Вона обережно поклала гітару на місце.
— А на комбіку додай більше середніх частот. Ти ж граєш соло, тебе має бути чути в міксі. Ти звучиш як комар у банці, а маєш звучати як тигр у каньйоні.
Вона взяла свій бургер, відкусила величезний шматок і блаженно заплющила очі.
— М-м-м... Хімія. Смак свободи.
Вона подивилася на ошелешених Міку та Шредді.
— Завтра покажете, що ви там граєте. Може, вам знадобиться ударник. А тепер — спати. Рок-н-рол рок-н-ролом, а режим сну ніхто не скасовував. На добраніч, джаз-банда.
Вона розвернулася і пішла до гостьової кімнати, наспівуючи «Smoke on the Water», і при цьому відбивала ритм долонею по дверному одвірку.
Двері зачинилися.
Шредді стояв посеред кімнати. Його окуляри сповзли на самий кінчик носа. Він дивився на зачинені двері з благоговійним жахом.
— Міко... — прошепотіла він. — Ти це чула? Вона сказала "анкер". Вона знає, що таке мензура! Вона відрізняє "Сіль" від "Сі"!
Кіт повільно повернувся до дівчинки.
— Здається... здається, ми знайшли нашого барабанщика. І вона крутіша за нас обох.
Міка усміхнулася, розгортаючи свій подвійний чізбургер. Її світ ставав усе дивнішим і все чудовішим. І, здається, набагато смачнішим.