Глава 6. Крипто-крах і Няня-Цербер

Наступний ранок почався не з запаху кави і навіть не з корисного зеленого смузі. Він почався з крику.
Це був не просто крик. Це було виття пораненого бізона, який усвідомив, що він вегетаріанець. Звук линув із кабінету Тата.
— Червоне! Все червоне! — волав Тато, вибігаючи у вітальню. У руках він тримав планшет, як Гамлет тримав череп Йоріка. Його волосся стирчало в різні боки, а окуляри запітніли від жаху.
Міка, яка саме сиділа на килимі й годувала Шредді залишками вчорашніх «трофейних» сосисок, кіт доїдав їх із виглядом гурмана, відставивши мізинець на лапі, злякано підняла голову.
— Тату? Що сталося? На нас напали інопланетяни?
— Гірше, Міко! — Тато впав на диван, обхопивши голову руками. — Нас атакувала економіка! «Хом'як-коїн» луснув! «Біт-Тюльпан» зів'яв! Курс обвалився до нуля!
Мама, яка в цей час прасувала шкарпетки, вона щиро вважала, що непрасовані шкарпетки — це неповага до ніг, завмерла з праскою в руці.
— Валерію, дихай, — сказала вона спокійно, але її око почало сіпатися. — Що конкретно це означає? Ми не зможемо поїхати на Мальдіви?
— Мальдіви?! — Тато істерично розсміявся. — Люба, ми не зможемо поїхати навіть на тролейбусі! Наші інвестиції... всі наші заощадження на «розумний будинок»... вони перетворилися на цифрові фантики! Ми банкрути! Ми не зможемо купити новий «розумний холодильник», який сам замовляє йогурти!
Мама повільно поставила праску. Вона зблідла, але, як справжня менеджерка з ефективності, миттєво взяла себе в руки.
— Без паніки. Ми переходимо в режим Антикризового Управління. Я беру три додаткові проекти. Ти... ти береш фріланс. Ти будеш писати коди, сайти, навіть відгуки на чайники, якщо доведеться! Ми будемо працювати по 20 годин на добу, поки не відновимо фінансовий баланс.
— Працювати? — простогнав Тато. — Але мені треба час на депресію! Мені треба дивитися в стіну і жаліти себе!
— Немає часу на стіну! — відрізала Мама. — Ми вмикаємо турборежим.
Раптом Тато підвів голову.
— Але... якщо ми будемо працювати цілодобово, хто буде стежити за Мікою?
Всі подивилися на Міку. Міка сиділа тихо, намагаючись злитися з килимом. Шредді за її спиною завмер із сосискою в зубах.
— Після вчорашнього... — Тато скривився, згадавши запах «каналізації». — Її не можна залишати саму. Її уява стала надто небезпечною. Вона почне копати метро в дитячій! Або збудує ракету з пилососа!
Мама замислилася. Вона підійшла до вікна і подивилася на сусідній будинок. Там, на балконі третього поверху, старенька жінка енергійно вибивала килим, створюючи хмари пилу і лякаючи горобців.
— Нам потрібна людина старої закалки, — повільно сказала Мама. — Людина, яка знає, що таке порядок. Людина, яка не боїться мікробів, бо вона їх просто залякує своїм авторитетом.
Вона рішуче дістала телефон.
— Алло? Пані Кларо? Доброго ранку. Це ваші сусіди... Так, ті, у кого «ідеальна дитина» і нервовий кіт. Скажіть, ви все ще шукаєте підробіток? Нам потрібна няня. Терміново. Вимоги? Жорстка дисципліна, тотальний контроль і вміння варити суп із нічого.
У кімнаті Міки Шредді, який підслуховував цю розмову своїм цілим вухом, випустив сосиску з рота. Вона впала на килим із глухим шльоп.
— Няня? — перепитав він нажахано. — Пані Клара? Та сама, яка ганяє голубів мокрим рушником?
Кіт подивився на Міку круглими від жаху очима.
— Міко, це кінець. Це апокаліпсис. Вона ж перетворить наше рок-лігво на санаторій суворого режиму! Прощавайте, сосиски! Привіт, манна каша з грудочками!
Пані Клара прибула не через п'ятнадцять хвилин, як обіцяла, а через сім. Вона не йшла — вона марширувала, і навіть ліфт, здавалося, їхав швидше, щоб не дратувати її.
Коли двері відчинилися, на порозі стояла вона.
Це була маленька, суха старенька, але в ній відчувалася енергія атомної електростанції. Її сиве волосся було зібране в пучок на потилиці, стягнутий так туго, що її брови постійно виглядали трохи здивованими.
На ній був квітчастий фартух, який на будь-якій іншій бабусі виглядав би мило, але на Кларі він скидався на кевларовий бронежилет. У руках вона тримала величезну господарську сумку, з якої стирчали довгі в’язальні спиці, схожі на антени для зв'язку з космосом або на фехтувальні шпаги.
— Доброго дня! — гаркнула вона так, що кришталева люстра в коридорі жалібно дзеленкнула. — Де фронт робіт? Де об’єкти виховання?
Мама, яка до цього керувала департаментами і звільняла людей, раптом відчула себе першокласницею, яка забула вдома змінне взуття.
— Е-е-е... доброго дня, пані Кларо. Дякуємо, що прийшли. Ситуація критична. Ми... ми банкрути, тому змушені працювати.
— Менше слів, більше діла, — обірвала її Клара, заходячи в квартиру і по-хазяйськи оглядаючи коридор. — Я бачу пил на плінтусі. Це неподобство. Але з пилом я розберуся пізніше. Де дитина?
— Міка в своїй кімнаті, — пролепетав Тато, ховаючись за спину Мами. — І там ще... е-е-е... кіт. Він особливий. Він... уявний.
Клара зупинилася і подивилася на Тата поверх своїх окулярів.
— Уявний? — перепитала вона. — Тобто він не їсть, не линяє і не ходить у туалет?
— Ну... він їсть сосиски, — зізнався Тато. — І линяє. Але психолог каже, що це «проекція».
— Ясно, — кивнула Клара. — У моєму дитинстві це називалося «розбалуваний кіт». Розберемося. Йдіть працювати. Я беру командування на себе.
Вона махнула рукою, відправляючи батьків у кабінет, як генерал відправляє солдатів в окопи. Як тільки двері за ними зачинилися, Клара повернулася до Міки і Шредді, які з острахом визирали з дитячої.
Шредді спробував зробити вигляд «милого котика»: він сів рівно, обгорнув лапи хвостом і навіть спробував усміхнутися, але в темних окулярах і з нашийником із шипами це виглядало, м’яко кажучи, підозріло.
Пані Клара підійшла до них. Її кроки були важкими і невідворотними.
Вона подивилася на Міку.
— Ти, дівчинко. Спина колесом. Очі перелякані. Це від надлишку інтернету і нестачі фосфору.
Потім вона перевела погляд на Шредді.
— А ти, звіре... — вона нахилилася до нього. — Чому ти в окулярах? У тебе що, кон'юнктивіт? Чи ти ховаєш безсовісні очі?
— Він рок-зірка, — тихо заступилася Міка. — Його звати Шредді.
— Рок-зірка? — пирхнула Клара. — У моєму домі зірки — це ті, хто добре їсть суп і не дряпає меблі. А окуляри зніми, тут тобі не пляж.
Шредді обурено пирхнув, але під суворим поглядом Клари його лапа сама потягнулася до окулярів. Він зсунув їх на носа.
— Мряу... — буркнув він. Це означало: «Це порушення прав котячої особистості!».
— Не бурчати! — скомандувала Клара. — Слухайте сюди, молодь. У нас вводяться нові правила. Записуйте на підкірці.
Вона загнула палець.
— Правило перше: Тиша. Творчість любить тишу, а мої вуха не люблять шуму. Правило друге: Корисна їжа. Ніяких сосисок. Ніяких цукерок. Тільки те, що виросло на землі і має колір надії, тобто зелений. Правило третє: Дисципліна. Обід за розкладом, сон за розкладом, дихання за розкладом.
Вона випросталася і поправила свій бронежилет-фартух.
— А тепер — марш на кухню! Я буду готувати «Суп Мудрості». І не дай боже я побачу, що хтось залишив у тарілці хоч шматочок броколі.
Міка подивилася на Шредді. Шредді подивився на Міку. У їхніх очах читався однаковий жах. Їхнє вільне, рок-н-рольне життя закінчилося. Почалася ера Броколі.
Обід був не просто прийомом їжі. Це було випробування волі.
Кухня, де раніше пахло кавою або, завдяки Шредді, краденими сосисками, тепер була наповнена важким, густим запахом вареної капусти. Цей запах проникав у штори, у волосся і навіть у настрій.
Міка сиділа за столом, дивлячись у свою тарілку з жахом приреченого. Перед нею хлюпало щось темно-зелене, тягуче і гаряче. Пані Клара гордо назвала це «Супом Мудрості».
— Їж, — скомандувала Клара, яка сама поглинала це вариво з неймовірною швидкістю, наче заправляла бак пальним. — Не крути носом. Це шпинат, це селера, це броколі. Це вся таблиця Менделєєва в одній ложці.
— Воно... воно пахне старими шкарпетками, — наважилася прошепотіти Міка.
— Це запах здоров'я! — відрізала Клара. — Здоров'я ніколи не пахне шоколадом. Здоров'я пахне дисципліною. Жуй! Це залізо. Це магній. Це те, що зробить тебе людиною, а не макарониною.
Міка заплющила очі, затиснула ніс і ковтнула першу ложку. Її пересмикнуло.
Але справжня драма розгорталася внизу, на ідеально чистому паркеті.
Шредді сидів біля своєї миски. Він очікував на обід. Його хвіст нетерпляче постукував, а в голові крутилися мрії про тунця у власному соку або хоча б про шматочок індички.
Клара дістала з шафи пакет. Це був не яскравий пакет із щасливим котом на етикетці. Це був сірий, паперовий мішок із суворим написом: «Економ-меню: Для котів із зайвою вагою та низькою соціальною відповідальністю».
Вона насипала в миску жменю сухих, коричневих, кам'янистих гранул.
ТОР-РОХ! — звук падіння їжі нагадував звук, з яким щебінь сипався на асфальт.
— Смачного, — кинула Клара і повернулася до свого супу.
Шредді підійшов до миски. Він понюхав. Він чхнув. Він підняв голову і подивився на Клару поверх своїх окулярів. Потім перевів погляд на миску. Потім знову на Клару. У цьому погляді була вся скорбота рок-н-ролу.
«Ти жартуєш?» — читалося в його зелених очах. — «Я — голос покоління! Я — володар дисторшну! Я стрибав з даху! А ти даєш мені... сушений картон зі смаком пилу?!»
Шредді спробував торкнутися гранули лапою. Вона була твердою, як камінь.
Це була образа. Це був плювок у його пухнасту душу.
І тоді Шредді зробив те, що зробив би будь-який поважаючий себе кіт, якому запропонували сміття замість обіду.
Він повільно, демонстративно розвернувся до миски задом.
Він підняв задню лапу і почав шкребти по паркету.
ШКРЯБ-ШКРЯБ-ШКРЯБ!
Він «закопував» цю їжу. Він показував усім своїм виглядом, що цій «їжі» місце там же, де і продуктам його життєдіяльності — глибоко під землею.
— Ей! — обурилася Клара, стукнувши ложкою по столу. — Ти що робиш? Це паркет, а не лоток! Який невихований кіт!
Шредді озирнувся через плече і зневажливо пирхнув.
— Тобі не подобається? — суворо запитала Клара. — Чудово. Тоді ти будеш голодним. У моєму домі страйків не влаштовують. Коли зголоднієш — з'їси і миску.
Шредді зрозумів, що переговори провалилися. Він видав низьке, ображене «М-р-р-а-у», яке звучало як прокляття, підхопив свій хвіст і гордо покрокував геть із кухні.
Він заліз під диван у вітальні, звідки через хвилину почали долинати гучні, тяжкі зітхання вмираючого лебедя. Шредді давав зрозуміти: його голодна смерть буде на совісті Клари, і це буде дуже гучна смерть.
Після "вітамінного" обіду в квартирі запала тиша, яка буває тільки в бібліотеках або перед бурею.
Міка сиділа за своїм столом, згорблена над зошитом із каліграфії. Клара сказала, що "рівний почерк — це рівна доля", тому Міка вже пів години виводила літеру "Ж", яка в неї виходила схожою на розчавленого жука.
Сама ж Пані Клара вирішила, що настав час для саморозвитку.
Вона дістала свій телефон, досить сучасний, хоча й у чохлі-книжці з квіточками, і поклала його на кухонний стіл.
— Так, — пробурмотіла вона собі під ніс, поправляючи зачіску. — У Міки каліграфія, а у мене — контент-план. Світ не може чекати. Час записати новий рецепт для мого блогу «Смачно і Сумно».
Вона почала споруджувати "штатив". Оскільки професійного обладнання у неї не було, вона використала підручні засоби: поставила стос кулінарних книг, зверху поклала пачку солі, а до неї гумкою прикріпила телефон. Конструкція виглядала хиткою, як Пізанська вежа під час землетрусу.
Перед камерою вона поставила велику миску з вареним, натертим буряком. Він був темно-червоним, соковитим і виглядав загрозливо.
— Сьогодні ми будемо вчитися робити "Бурякове карпаччо для меланхоліків", — проголосила Клара, вмикаючи запис. Вона натягнула на обличчя "блогерську" посмішку, яка виглядала трохи лячно. — Добрий день, мої дорогенькі підписники... — а їх у неї було рівно троє: її онук, який підписався з жалю, і два інтернет-боти, які продавали біткоїни.
Вона почала натхненно розповідати про користь коренеплодів, розмахуючи ножем.
Шредді спостерігав за цим із партеру — тобто з-під дивана у вітальні, звідки було чудово видно кухню через відкриті двері. Його шлунок жалібно бурчав від сухарів, а котяча гідність вимагала сатисфакції.
Він побачив, що зі столу, прямо біля хиткої "піраміди" з книг, звисає довга червона нитка. Це був кінчик клубка вовни, який Клара витягла зі своєї бездонної сумки, щоб потім пов'язати, вона завжди в'язала, коли не командувала.
Очі Шредді звузилися. Він перетворився на пухнасту ракету з тепловим наведенням.
Кіт почав рухатися. Тихо. Повільно. Як тінь ніндзя, що крадеться до сьоґуна.
Він прослизнув по паркету, притискаючись животом до підлоги. Жоден кіготь не цокнув.
Ось він під столом.
Клара саме увійшла в раж:
— А зараз — найвідповідальніший момент! Додаємо краплю оцту, щоб колір став насиченим, як захід сонця...
Шредді висунув лапу з-під скатертини. Він зачепив нитку одним кігтем. Обережно натягнув.
Клубок на столі ворухнувся. Він штовхнув пачку серветок. Серветки штовхнули нижню книгу "піраміди".
— ...і пам'ятайте, буряк любить ніжність... — казала Клара в камеру.
У цей момент Шредді різко смикнув лапою.
РИВОК!
Клубок покотився, збиваючи опору. Вежа з книг похитнулася, втратила рівновагу і з гуркотом розвалилася.
Телефон Клари, який все ще знімав відео, зробив у повітрі витончене сальто, блиснув екраном і...
ПЛЮХ!
Він упав прямо в центр миски з натертим, соковитим, мокрим буряком. Бурякова маса розлетілася на всі боки, забризкавши фартух Клари червоними плямами.
— А-а-а! — скрикнула Клара, відскакуючи назад. — Мій ефір! Моя кар'єра! Мій телефон потонув у овочах!
З-під столу почувся звук швидких лап, що тікають «тигидик-тигидик», і тихе, зловтішне: «Мя-хе-хе...». Диверсія пройшла успішно.
Телефон був врятований. Клара витягла його з миски, витерла серветкою, але він все одно залишився яскраво-червоним, як і руки Клари, і її фартух, і її настрій. Вона виглядала так, ніби щойно повернулася з битви помідорів.
Клара важко опустилася на стілець. Її плечі, які завжди були розправлені по-військовому, раптом опустилися. І в цю мить сувора «Няня-Цербер» зникла. Замість неї на кухні сиділа маленька, розгублена бабуся з плямою від буряка на щоці.
Вона закрила обличчя червоними долонями і заплакала.
Це був не гучний плач. Вона хлипала тихо, по-дитячому шморгаючи носом.
— Я бездарна, — шепотіла вона тремтячим голосом. — Я навіть овоч не можу зняти красиво. У молодих все виходить... вони танцюють у ТікТоці, вони сміються, вони такі легкі... А я? Я стара, нудна і зла баба, яка годує котів сухарями і кричить на дітей. Кому потрібен мій блог? Кому потрібен мій буряк?
У квартирі стало так тихо, що було чути, як капає вода в крані.
Шредді висунув голову з-під дивана. Він очікував, що Клара почне кричати, бігати за ним із віником або викличе поліцію. Але сльози? Цього в його плані помсти не було. Його совість, яка була десь глибоко під шаром пухнастості, неприємно тьохнула.
Міка відклала ручку з розчавленою літерою "Ж". Вона подивилася на Клару. Їй раптом стало дуже шкода цю жінку. Вона побачила в ній не ворога, а когось дуже схожого на себе — когось, хто намагається бути ідеальним, але в кого все валиться з рук.
Міка тихо підійшла до Клари і обережно поклала руку їй на плече.
— Не плачте, — сказала вона. — Ви не нудна.
Клара підняла заплакані очі.
— Правда? — з надією запитала вона.
— Правда, — кивнула Міка. — І буряк у вас... дуже яскравий. Такого червоного кольору я ще ніколи не бачила. Це... це авангард.
Шредді теж вийшов зі своєї схованки. Він повільно підійшов до Клари. Він подивився на червоний телефон, потім на Клару. Він зрозумів, що перегнув палицю. Кіт вигнув спину і потерся головою об ногу Клари, залишивши на її чорних колготках трохи свого фірмового чорного пуху.
— Мррр... — сказав він. Це був звук підтримки. Низький, басовитий, заспокійливий.
Клара подивилася на кота, потім на дівчинку. Вона витерла сльозу куточком фартуха.
— Ви думаєте? — вона гірко всміхнулася. — Знаєте... я ж не завжди була такою «командиркою каструль». Колись, у сімдесятих, я була іншою. Я носила джинси-кльош. Я мріяла подорожувати. Я хотіла купити мотоцикл і поїхати до океану.
— Мотоцикл? — перепитав Шредді, звісно, Клара почула тільки «Мяу», але інтонація була здивована.
— Так, — зітхнула Клара. — «Harley-Davidson». Але потім... потім життя закрутилося. Робота, діти, онуки, іпотека... Я купила не мотоцикл. Я купила набір каструль. І з тих пір я тільки й роблю, що варю, перу і повчаю. Я забула, як це — коли вітер в обличчя.
Шредді подивився на Міку. У його зелених очах спалахнула іскра.
«Мотоцикл?» — подумав він. — «Гей, у цієї бабусі є потенціал. Вона не нудна. Вона просто рокер, який забув свою пісню. Їй треба змінити репертуар. І, можливо, спробувати чилі замість буряка».
Клара глибоко вдихнула, подивилася на свій червоний телефон і раптом рішуче встала.
— Гаразд. Досить сирості. Сльозами горю не допоможеш, а голод — поганий радник.
Вона зняла свій брудний фартух і кинула його в пральну машину.
— Я йду в магазин.
Вона подивилася на Шредді суворим, але вже не злим поглядом.
— І знаєш що, коте? Я куплю тобі тунця. У власному соку. Ти це заслужив, хоча б за те, що не вкусив мене, коли я плакала. А нам з Мікою я куплю... щось, що не є капустою. Може, навіть піцу. Заморожену, але піцу.
Вона взяла свою сумку, поправила зачіску і вийшла з квартири. Але цього разу вона не марширувала. Вона йшла ходою людини, яка шукає новий шлях.
Коли двері зачинилися, Шредді застрибнув на стіл, що було суворо заборонено, але зараз це відчувалося як перемога.
— Чула, мала? — сказав він, облизуючись при згадці про тунця. — Вона була рокером у 70-х! Наша "Няня-Цербер" — це сплячий вулкан. Ми її розбудимо. Ми повернемо їй музику. І я навіть дозволю їй почухати мене за вухом. Але тільки після вечері.