Глава 5. Операція «Фідбек»: Штурм Колл-центру

Наступного вечора Шредді був у стані, який він сам називав «творчим свербінням». Він з'їв три сосиски, Мама тепер купувала їх офіційно, називаючи «білковою підтримкою галюцинації», поспав на Мічиному підручнику з математики, вбираючи знання через хутро, і тепер прагнув бурхливої діяльності.
Він ходив по кімнаті, намотуючи чорну ізоляційну стрічку на кінчик свого хвоста.
— Навіщо це? — запитала Міка, відриваючись від домашнього завдання.
— Для стабілізації, — серйозно відповів кіт. — Коли я граю швидкі соло, хвіст створює турбулентність. А ізолента додає ваги і авторитету.
Шредді застрибнув на стіл і подивився Міці в очі.
— Акустика, мала. Нам треба поговорити про акустику.
— Що не так з акустикою? — здивувалася Міка. — У моїй кімнаті дуже тихо.
— О-о-о, — простогнав Шредді. — «Тихо» — це смерть для року! Твої шпалери... ці жахливі шпалери з квіточками... вони вбирають звук, як губка воду! Вони їдять мої високі частоти! Нам потрібен Ревербератор. Нам потрібне Ехо. Нам потрібен об'єм!
— Ми підемо в гори? — з надією запитала Міка. Вона любила гори. Там було свіжо, чисто, і можна було кричати, не боячись розбудити Тата.
— Гори — це попса, — відмахнувся Шредді. — До того ж, там холодно і немає розеток. Ми підемо в краще місце. Ми підемо в Підвал. У систему труб. Там звук відбивається від бетону і стає таким густим, що його можна мазати на бутерброд.
Міка зітхнула. Вона знала цей погляд кота. Сперечатися було марно. Вона знову витягла з-під ліжка свій «бунтарський» спортивний костюм, який все ще пахнув нічним дахом, і почала одягатися.
Цього разу маршрут був іншим. Шредді вів її не вгору, до зірок, а вниз, у темряву. Вони вилізли через вікно, спустилися драбиною на землю і знайшли маленьке, заґратоване віконце у цоколі будинку, яке завдяки старанням Шредді та його кігтів було ледь прочинене.
— Ласкаво просимо в «Андеграунд», — пафосно проголосив кіт, протискуючись у щілину.
У підвалі було темно, хоч в око стрель. Пахло вогкістю, старим пилом, іржею і чимось кислим, схожим на квашену капусту, яку забули з’їсти ще в минулому столітті.
Міка увімкнула ліхтарик на телефоні. Промінь вихопив із темряви лабіринт труб, обмотаних якимось дрантям, і павутиння, що звисало зі стелі, як старі мережива.
Міка йшла навшпиньки, намагаючись не наступати в підозрілі калюжі.
— Шредді, — прошепотіла вона, здригаючись від звуку власного голосу. — Тут страшно. І брудно. Це не схоже на студію звукозапису. Це схоже на місце, де знімають фільми жахів про мутантів.
— Це і є справжня студія! — заперечив кіт, який впевнено балансував на трубі теплотраси, як гімнаст. — Справжня музика народжується в підземеллях, серед бетону і правди, а не в філармоніях із оксамитовими кріслами. Дивись під ноги, не наступи на щура.
— На щура?! — Міка ледь не впустила телефон.
— Розслабся, — заспокоїв її Шредді. — Вони тут місцеві музичні критики. Дуже суворі, але справедливі. Якщо щурам сподобається — значить, хіт.
Вони пройшли довгим бетонним коридором, де гуло, капало і свистіло. Раптом Шредді зупинився. Він завмер, піднявши одну лапу. Його вуха, і ціле, і надірване, повернулися вбік, як радари.
— Тссс... — шикнув він. — Ти чуєш?
Міка прислухалася.
Спочатку вона чула тільки кап-кап-кап води з труби. Але потім, крізь монотонний гул, пробилися інші звуки. Людські голоси. Багато голосів. Вони звучали приглушено, але чітко, і йшли з великої, іржавої вентиляційної решітки, вмонтованої в стіну під самою стелею підвалу.
Шредді підкрався до решітки, рухаючись безшумно, наче чорна хмара. Стіна під вентиляцією була вкрита шаром пилу і павутиння, але кота це не зупинило. Він вчепився кігтями в крихку цеглу, підтягнувся на передніх лапах і притиснув око до щілини між іржавими прутами.
Міка, якій бракувало котячої грації, знайшла старий дерев'яний ящик з-під яблук, підсунула його до стіни і стала навшпиньки.
— Що там? — прошепотіла вона. — Таємний клуб любителів підземель?
— Гірше, — прошипів Шредді, не відриваючись від видовища. — Там офіс. Але це найгірший офіс, який я коли-небудь бачив. Навіть у сміттєвих баках за супермаркетом більше порядку.
Міка зазирнула всередину.
Внизу, у великому напівпідвальному приміщенні без вікон, горіло тьмяне, синє світло. Кімната нагадувала мурашник. Вона була щільно заставлена дешевими столами, на яких стояли десятки ноутбуків, переплутаних клубками дротів. На підлозі валялися гори коробок з-під піци, порожні пляшки з-під енергетиків і зім'яті папірці.
За столами сиділи молодики. Вони були в навушниках з мікрофонами і безперервно говорили. У кімнаті стояв монотонний, дратівливий гул, схожий на дзижчання настирливих мух.
— Алло? — говорив один хлопець із неприємним, скрипучим голосом, сидячи ліворуч. — Так, це Служба Безпеки Національного Банку. Ні, ми не спимо. Ваша карта заблокована! Хтось намагається купити квиток на Марс за ваші пенсійні заощадження. Диктуйте код, бабусю! Швидше, бо ракета вже стартує!
— Вітаємо! — кричав інший у сусідній мікрофон, розхитуючись на стільці. — Ви виграли автомобіль! Ні, не іграшковий. Справжній! Вам треба лише заплатити податок на повітря в шинах. Переведіть п'ять тисяч на цей номер...
Шредді напружився. Його шерсть на загривку стала дибки, перетворивши його на колючу чорну кулю.
— Шахраї, — прошипів він з огидою. — Двоногі щури. Вони крадуть гроші у старих людей, які не знають, чим відрізняється Wi-Fi від вафель. Це найнижча форма життя. Навіть блохи мають більше честі — вони хоча б кусають чесно, в обличчя!
І тут, серед загального гулу, вони почули знайоме ім'я.
Хлопець, який сидів прямо під вентиляційною шахтою — всього за два метри від носа Шредді — говорив особливо солодким, нудотним голосом:
— Так, пані Кларо... Звісно, я вас розумію. Пані Клара Зіберт, вулиця Липова, будинок 5, квартира 12? Ой, яка прикрість. Я бачу підозрілу транзакцію. Хтось намагається купити з вашої картки три тонни елітного котячого корму.
Вуха Шредді здригнулися.
— Три тонни? — пробурмотів він. — Гм... Ну, взагалі-то, звучить як непогана інвестиція. Але я знаю, що це брехня!
— Ми мусимо це зупинити, пані Кларо! — продовжував брехати хлопець. — Інакше ви залишитеся без копійки, а якийсь кіт лусне від щастя. Скажіть мені три цифри на звороті картки... Ті, що біля підпису...
Міка зойкнула і закрила рота рукою, щоб не закричати.
— Це ж наша сусідка! — прошепотіла вона з жахом. — Та, що знімає відео про тісто! Вона ж повірить! Вона навіть буряку в телефоні повірить!
Очі Шредді спалахнули небезпечним зеленим вогнем. Він повільно випустив кігті, які зі скреготом дряпнули бетон.
— Пані Клара? — перепитав він загрозливо низьким тоном. — Та сама Клара, яка іноді «випадково» залишає на підвіконні теплі парові котлетки «щоб пташки поїли»? Шредді скромно промовчав, що саме він і був тими «пташками», регулярно знищуючи запаси котлет.
Кіт вишкірив зуби.
— Вони намагаються пограбувати мою годувальницю? Мого постачальника котлет? Ну все. Це перехід червоної лінії. Можна красти сосиски з холодильника, це спорт. Але красти пенсію у Клари — це війна.
Він рвучко повернувся до Міки.
— Міко, розчохляй зброю. Ми влаштуємо їм такий концерт, що вони забудуть не тільки пін-коди, а й власні імена.
Шредді відійшов від решітки і почав діяти з холодним професіоналізмом сапера, який збирається розмінувати, або в даному випадку — замінувати, концертний зал.
— Дивись сюди, — швидко зашепотів він Міці, вказуючи лапою на темне жерло вентиляційної шахти. — Ти думаєш, це просто труба? Ні. З точки зору фізики, це — Гігантський Мегафон. Це рупор Долі. Якщо ми пустимо звук сюди, він відіб’ється від металевих стінок, посилиться в десять разів і влетить у ту кімнату, як розлючений поїзд.
Він зняв зі спини свою маленьку гітару. Потім поклав на підлогу комбік. Його лапа потягнулася до червоної педалі на поясі. Там була одна велика кругла ручка з написом «Gain» (Підсилення). Зазвичай Шредді тримав її на середньому рівні, щоб не лякати Маму. Але зараз він покрутив її вправо. До самого упору.
— Що ти робиш? — запитала Міка, спостерігаючи за його маніпуляціями.
— Я вмикаю режим High Gain, — зловісно пояснив кіт. — Це коли звук стає таким щільним і брудним, що ним можна забивати цвяхи в бетон. Це вже не музика, Міко. Це звукова цегла.
Він під’єднав гітару до педалі, а педаль — до комбіка. Червоний світлодіод на його животі замиготів, як око термінатора.
— А що робити мені? — запитала Міка. Їй було страшно, її руки тремтіли, але злість за пані Клару та її котів була сильнішою за страх.
Шредді швидко озирнувся навколо. Його погляд впав на купу будівельного сміття в кутку. Він підбіг туди і витягнув зубами старий, важкий, іржавий залізний прут.
— Тримай, — він підкотив прут до ніг Міки.
Міка взяла залізяку. Вона була холодною і шорсткою.
— Це твоя паличка, — сказав Шредді. — Бачиш ту товсту порожню трубу, що йде вздовж стіни? Вона резонує як дзвін. Твоє завдання — бити по ній.
— Як бити? — перепитала Міка. — Швидко?
— Ні! — заперечив Шредді. — Швидко — це паніка. А нам потрібен жах. Бий повільно. Ритмічно. Важко. БАМ... БАМ... БАМ... Як кроки велетня, який йде забирати борги. Ти — Метроном Судного Дня. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — кивнула Міка, стискаючи прут двома руками, як лицарський меч.
Шредді підсунув свій комбік і гітару впритул до вентиляційної решітки. Він зробив хитрий трюк: притиснув корпус гітари, там, де були звукознімачі, прямо до заліза решітки.
— Це створить ефект зворотного зв'язку — фідбек, — пояснив він пошепки. — Ти чула, як іноді пищать мікрофони на шкільних лінійках? Так от, це буде те саме, тільки помножене на тисячу. Це буде крик пораненого Ґодзілли.
Внизу хлопець продовжував умовляти Клару:
— Пані Кларо, не вагайтеся! Кіт уже замовляє доставку! Диктуйте першу цифру!
Шредді поклав пухнасту лапу на струни. Він подивився на Міку.
— На рахунок три, — прошепотів він. — Уяви, що ти — Тор із молотом. А я — Дракон, у якого болить зуб.
— Раз... — він напружив м'язи.
— Два... — Міка замахнулася прутом.
— ТРИ!
Міка заплющила очі і з усієї сили опустила залізний прут на трубу.
БАМ!
Звук був оглушливим. Він не просто дзенькнув — він прокотився вздовж металу, як удар грому, посилився луною порожнього коридору і влетів у вентиляційну шахту.
У ту саму секунду Шредді вдарив по струнах і натиснув на гриф.
«ДЖ-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж!!!»
З вентиляційної решітки в напівпідвалі вирвався не просто звук. Це був акустичний удар. Це була звукова хвиля, яка мала фізичну вагу. Вона вдарила в спини шахраїв, як невидимий таран.
Спотворений дисторшном, помножений на вібрацію іржавого заліза і посилений вузьким тунелем, цей звук нагадував рев турбіни літака, що падає прямо в кімнату.
Внизу запанував хаос.
Хлопець, який говорив із Кларою, підскочив на стільці так високо, що з його голови злетіли навушники.
— Що це?! — заверещав він, хапаючись за серце. — Газ вибухнув?! Землетрус?!
Міка продовжувала свою справу. Вона згадала інструкцію Шредді: «Метроном Судного Дня». Вона підняла прут і вдарила знову.
БАМ!
Пауза.
БАМ!
Цей ритм був повільним, важким і невідворотним. Здавалося, що до офісу наближається щось величезне, залізне і дуже розлючене.
Шредді, чиї очі горіли диким азартом, вирішив додати вокальну партію. Він нахилив морду до самої решітки, набрав повні груди затхлого підвального повітря і видав своє фірмове бойове виття.
Але через те, що звук пройшов крізь перевантажений комбік і відбився від стінок шахти, це не було схоже на «Мяу».
Це звучало так:
«МА-А-А-У-У-У-ГХХХХХХ!!!!»
Це був низький, вібруючий, демонічний рик, від якого в жилах холола кров. Це був голос істоти, яка харчується грішниками і кредитними картками.
Штукатурка зі стелі напівпідвалу не витримала вібрації. Вона почала сипатися великими шматками прямо на голови "офісним щурам", на їхні ноутбуки і на недоїдену піцу. Стіни дрижали. Лампочка під стелею замиготіла і з тріском лопнула, зануривши кімнату в напівтемряву.
Паніка була тотальною.
— Це облава! — закричав хтось у темряві. — Це спецназ! Вони пустили газ!
— Ні! — волав інший голос, зриваючись на фальцет. — Це не спецназ! Це привиди ошуканих пенсіонерів! Вони прийшли за нами!
— Це Сатана! Я чув його голос! Він хоче мої відсотки! — кричав третій, перекидаючи стіл разом із технікою.
Шахраї кидали телефони, збивали один одного з ніг, плуталися в дротах і падали. Ніхто не думав про гроші. Ніхто не думав про ноутбуки. Тваринний жах гнав їх до дверей.
Шредді не зупинявся. Він дряпав струни кігтями, створюючи скрегіт, схожий на звук металу, що розривається.
СКРИИИИП! ВИИИИИУ!
Через хвилину двері внизу грюкнули востаннє. Тупіт ніг стих удалині. Підвал спорожнів. Лише перекинуті стільці, хмара пилу та відлуння «МА-А-А-У-У-У...» нагадували про те, що тут щойно була "Служба безпеки банку".
Шредді різко вдарив долонею по струнах, глушачи звук. У напівпідвалі запала мертва тиша, яку порушувало лише жалібне скрипіння перекинутого стільця і далеке виття поліцейських сирен, хтось із пильних сусідів, почувши "вибух", таки викликав копів.
— Фух... — видихнув кіт, витираючи піт з чола, хоча коти не пітніють, але Шредді вмів це імітувати для драматизму. Його язик звисав набік, як рожева краватка. — Чудова робота, колего. Ми їх викурили. Пані Клара врятована, а світ став трохи чистішим.
Він обережно зазирнув униз крізь ґрати.
Кімната була порожньою. Але на столі головного шахрая — того самого, що так нахабно брехав про котячий корм, — щось сріблясто відблиснуло. Це синювате світло від покинутих увімкненими ноутбуків, що лилося з самотніх екранів в темряві, точно прицілилося в забутий трофей. Це був професійний вокальний мікрофон на стійці. Важкий, сріблястий, із солідною чорною сіткою. Хлопець, мабуть, використовував його, щоб його брехливий голос звучав "солідніше" і довірливіше.
— Опа... — очі Шредді розширилися, а зіниці стали розміром з монети. — Ти бачиш це, Міко?
— Мікрофон? — запитала Міка, яка вже збиралася тікати.
— Це не просто мікрофон! — прошепотів кіт із благоговінням. — Це ж «Shure»! Легенда! Класика! Фредді Мерк'юрі співав у такий! Мій голос у ньому звучатиме як оксамит, политий медом і посипаний діамантами.
— Шредді, нам треба йти! — квапила його Міка, смикаючи за лапу. — Поліція вже близько! Я чую сирени!
— Я не можу залишити трофей ворогові! — вперто заявив кіт. — Це воєнна здобич! Це компенсація за моральну шкоду Кларі!
Він почав діяти швидко. Шредді просунув гриф своєї гітари крізь ґрати, як вудку. Довгий чорний дріт від мікрофона валявся на столі. Шредді почав водити кілком гітари, намагаючись підчепити дріт.
— Ну ж бо... клюй... клюй, рибко... — бурмотів він.
Нарешті один із кілків зачепив петлю дроту.
— Є! — крикнув кіт. — Тягни, Міко! Тягни за гітару!
Міка схопила корпус гітари і потягнула на себе. Внизу мікрофон поїхав по столу, з гуркотом впав на підлогу, повис у повітрі на власному кабелі і почав повільно підніматися вгору, до вентиляції. Він бився об стіну — БЕМЦ! БЕМЦ! — але вперто ліз угору.
Коли срібляста голівка мікрофона з’явилася біля решітки, Міка просунула руку, ледь не застрягши сама, і вхопила його. Він був важкий і холодний.
— Маємо! — видихнула вона.
— Тепер біжимо! — скомандував Шредді, намотуючи мікрофонний дріт собі на шию, як шарф. — По трубах! Назад! Ноги в руки і хвіст трубою!
Зворотний шлях був жахливим. Вони бігли темним підвалом, спотикаючись об сміття. Міка вступила в калюжу, і її кросівок видав огидний звук ЧВАК. Шредді зачепився комбіком за павутину і тепер нагадував новорічну ялинку, прикрашену пилом.
Вони вилізли з підвалу у свій двір через те саме віконце. Нічне повітря здалося їм найсвіжішим у світі, хоча від них самих пахло сумішшю іржі, плісняви і, чесно кажучи, каналізації.
Швидко, як два злочинці, вони піднялися сходами на третій поверх, цього разу через під’їзд, бо лізти по стіні з мікрофоном сил не було, а Шредді своїм кігтем відкрив замок вхідних дверей — "старий гастрольний трюк", як він пояснив.
Вони прослизнули у квартиру Міки. Тихо зачинили двері.
І тут...
Двері батьківської спальні відчинилися.
На порозі стояли Мама і Тато. Вони не спали. Вони стояли в піжамах, тримаючи в руках телефони, на яких миготіли новини про "Вибух газу в центрі міста".
Батьки подивилися на Міку.
Міка стояла посеред коридору в брудному спортивному костюмі, з розпатланим волоссям, тримаючи в руці професійний мікрофон, як статуя Свободи факел, що впав у болото.
Шредді, невидимий для батьків, як вони думали, але дуже відчутний для нюху, ховався за її ногами.
Мама втягнула носом повітря. Її очі округлилися.
— Міко? — повільно промовила вона. — Боже мій! Чим це пахне? Це... це запах старих труб? Це запах підвалу? Це запах... каналізації?!
Тато теж принюхався і скривився, затуляючи ніс рукавом піжами.
— Це пахне, як крах біткоїна... Тобто, як щось дуже гниле. Міко, де ти була? І звідки у тебе... мікрофон?
У голові Міки панічно забігали думки. Правду казати не можна.
Вона випросталася, підняла мікрофон вище і зробила максимально серйозне обличчя.
— Це реквізит, — твердо сказала вона. — Для гри.
— Для якої гри? — запитав Тато. — «Юний сантехнік»?
— Майже, — кивнула Міка. — Я грала в «Сантехніка, який став оперним співаком». Я уявила, що я досліджую глибини міських комунікацій, шукаючи ідеальний резонанс для мого голосу. Це було... ментальне занурення.
— Ментальне? — Мама ще раз понюхала повітря. — Люба, твоє ментальне занурення має дуже сильний 4D-ефект. Воно пахне так, ніби ти купалася в колекторі.
— Доктор Зен казав, що моя уява дуже потужна, — нагадала Міка, використовуючи свій головний козир. — Вона матеріалізує запахи.
Батьки перезирнулися. Згадка про дорогого доктора подіяла. Вони не хотіли сперечатися з "геніальністю", навіть якщо вона смерділа.
— Гаразд, — зітхнула Мама, відступаючи назад у спальню і прикриваючи ніс. — Але, будь ласка, Міко... вимкни цю функцію уяви. Іди помийся. Двічі. З милом і скрабом. І помий свій... уявний мікрофон. Він дуже брудний.
— Добре, мамо, — чемно сказала Міка.
Коли двері батьків зачинилися, Шредді впав на килим і почав беззвучно реготати, дриґаючи лапами в повітрі.
— «Сантехнік-співак»! — хрипів він. — Оскара цій леді! Ми зробили це, мала! Ми врятували Клару, ми покарали щурів і ми озброєні!
Він піднявся і обтрусив павутину з вуха.
— А тепер серйозно. Ванна. Мені треба відмити цей запах, поки він не в'ївся в мою ауру. І, будь ласка, без піни з запахом троянди. Я волію щось нейтральне. Або з запахом бекону.