Глава 4. Дахи, Антени і Місячне Соло

Була друга година ночі. Це особливий час. Час, коли порядні діти бачать десятий сон про відмінно в школі, порядні татусі бачать сни про зростання біткоїна, а порядні матусі — про світ без пилу.
У квартирі Міки панувала така густа тиша, що її можна було різати ножем і намазувати на хліб. Навіть «розумний» холодильник на кухні намагався гудіти пошепки, боячись порушити регламент нічного спокою.
Але в кімнаті Міки спали не всі.
Шредді не спав. Він ходив по підвіконню. Туди-сюди. Туди-сюди.
Його кігті цокали по пластику: Цок-цок... Цок-цок...
Цей звук нагадував цокання бомби з годинниковим механізмом, яка ось-ось вибухне від нудьги. Шредді зупинився біля шибки, притулився до неї носом і тяжко, трагічно зітхнув, залишивши на склі мокру пляму.
Міка прокинулася від дивного відчуття. Їй здалося, що на її груди поклали мішок із теплою картоплею.
Вона розплющила одне око. Прямо перед нею, у сріблястому світлі місяця, висіла морда Шредді в темних окулярах.
— Прокидайся, мала, — прошепотіла морда. — У нас надзвичайна ситуація.
Міка миттєво сіла, скидаючи кота на ковдру.
— Пожежа? — злякано запитала вона. — Тато знову забув вимкнути сервер?
— Гірше, — похмуро відповів Шредді, поправляючи окуляри. — Я задихаюся.
— Задихаєшся?! — Міка вже хотіла бігти за аптечкою. — Тобі потрібен інгалятор? У мами є спрей з морською сіллю і евкаліптом! Або, може, штучне дихання? Хоча я не вмію робити його котам...
— Тьху на твій евкаліпт! — пирхнув Шредді. — Мені не потрібні ліки. Мені потрібен Озон. Ти відчуваєш цей запах?
Він демонстративно втягнув носом повітря кімнати.
— Це пахне пральним порошком «Альпійська свіжість» і ідеально випрасуваними простирадлами. Але це брехня, Міко! Тут немає Альп! Тут є тільки ламінат і нудьга! Моїй творчій натурі потрібне справжнє, брудне, нічне повітря.
Міка потерла очі.
— І що ти пропонуєш? Відкрити кватирку? Мама каже, що вночі з вулиці летять вихлопні гази.
— Кватирку? — Шредді подивився на неї з жалем. — Кватирка — це для пенсіонерів, які годують голубів. Ми йдемо на прогулянку. По-справжньому.
— На прогулянку? Зараз? — Міка остаточно прокинулася. — Але ж двері замкнені на два замки! Тато ще й ланцюжок накидає, бо боїться злодіїв, які прийдуть красти його монітори.
— Хто сказав про двері? — Шредді кивнув на вікно. — Двері — це для бухгалтерів, кур'єрів і твого Тата. Рок-зірки виходять через вікно. Або через дах. Або крізь стіну, якщо бюджет дозволяє. В даному випадку наш бюджет дозволяє вікно.
Він зістрибнув на підлогу, підійшов до шафи і відкрив дверцята лапою.
— Вдягайся. Тільки благаю, Міко, прояви фантазію. Не надягай нічого рожевого, нічого з рюшами і нічого, що нагадує тістечко з кремом. Ніч — це серйозна справа. Ніч вимагає камуфляжу.
Міка підійшла до шафи. Її гардероб був мрією відмінниці: білі блузки, бежеві спіднички, сукні в дрібну квіточку.
Шредді критично оглядав кожну річ, яку вона діставала.
— Ні, — казав він на рожеву піжаму з зайчиками. — У цьому тебе засміють навіть вуличні ліхтарі.
— Категорично ні, — прокоментував він білу сукню з мереживом. — Це для чаювання з королевою, а ми йдемо туди, де голуби не кажуть «перепрошую».
Міка зітхнула.
— У мене більше нічого немає, Шредді. Мама викинула всі мої «некрасиві» речі.
— Шукай краще, — наполягав кіт. — На самому дні. Там, де живуть монстри і забуті шкарпетки.
Міка засунула руку в найдальший куток нижньої полиці. Там, під стосом колготок, вона намацала щось цупке. Вона витягла згорток.
Це був спортивний костюм. Темно-синій, трохи мішкуватий, з капюшоном і білими смужками на рукавах. На спині був напис: «Future Champion» (Майбутній Чемпіон).
— О! — очі Шредді загорілися. — Це воно. Звідки цей скарб?
— Бабуся з Мюнхена прислала, — пояснила Міка. — Мама назвала його «мішком для картоплі» і заборонила носити. Вона сказала, що леді не носять капюшони, бо це псує поставу.
— Твоя бабуся знається на моді, — авторитетно заявив Шредді. — Це справжній гранж. Темний. Зручний. Є кишені для медіаторів. Вдягай. І кросівки. Ті, що не шкода. Бо там, куди ми йдемо, паркет не натирають воском.
Поки Міка одягалася, натягуючи «мішок для картоплі», вона глянула в дзеркало. У напівтемряві звідти на неї дивилася не слухняна дівчинка з арфою, а маленька нічна тінь з капюшоном на голові. Її серце калатало так голосно, що, здавалося, розбудить сусідів. Вона вперше збиралася порушити головне правило — не залишати Периметр.
Шредді вже стояв на підвіконні, перевіряючи кріплення своєї гітари, вона була примотана скотчем надійніше, ніж зазвичай.
— Ну що? — запитав він, поправляючи нашийник. — Готова побачити світ без фільтрів «Альпійська свіжість»?
Міка застібнула блискавку під саме горло.
— Готова, — видихнула вона.
Відкрити вікно виявилося найлегшою частиною плану. Найважчим було те, що чекало за ним.
Прямо біля вікна Міки, вздовж цегляної стіни будинку, проходила стара, чорна, пожежна драбина. Вона виглядала як скелет величезної залізної змії, що повзе на дах. Мама Міки ненавиділа цю драбину. Вона називала її «архітектурним непорозумінням» і «магнітом для злодіїв». Тато ж називав її «шляхом евакуації», але сам ніколи нею не користувався, бо боявся забруднити костюм іржею.
Шредді вистрибнув на підвіконня, оцінив відстань і стрибнув.
ДЗЕНЬ! — його лапи торкнулися металевої решітки. Драбина жалібно скрипнула, але витримала вагу легенди року.
— Чисто, — прошепотів кіт, дивлячись униз крізь ґрати. — Гриць спить. Голуби сплять. Навіть відеокамери на під’їзді сплять, я вчора перегриз дріт, але тссс! Давай, мала. Чотири кінцівки — це надійно. Просто уяви, що ти павук. Дуже стильний, синій павук у капюшоні.
Міка закинула одну ногу через підвіконня.
Нічне повітря вдарило в обличчя — холодне, вологе і зовсім не схоже на стерильний клімат її кімнати. Воно пахло мокрим асфальтом, вчорашнім дощем і трохи смаженою цибулею з чийогось вікна. Міці цей дивний коктейль здався найсмачнішим запахом у світі.
Вона стала на хитку сходинку. Потім підтягнула другу ногу.
І тут вона зробила фатальну помилку. Вона подивилася вниз.
Третій поверх — це, здавалося б, небагато. Але коли ти висиш на іржавому залізі посеред ночі, третій поверх раптом перетворюється на Еверест. Темний двір унизу виглядав як чорна діра, готова проковтнути маленьку дівчинку разом із її бабусиним костюмом.
Міка вчепилася в поручні так сильно, що її пальці побіліли. Її коліна почали тремтіти, вибиваючи дрібний, переляканий ритм об залізо.
— Я не можу, — прошепотіла вона, і її голос зірвався. — Я впаду. Я розіб’юся. Мама буде дуже, дуже сердитися, якщо я розіб’юся. Вона ж тільки випрала цей костюм!
Шредді, який вже встиг піднятися на пів прольоту вгору, зупинився. Він спустився назад, на рівень обличчя Міки. Його темні окуляри зблиснули в світлі ліхтаря.
— Ей! — гукнув він пошепки. — Послухай мене. Правило скелелаза №1: Не дивись униз! Там нудно. Там асфальт, сміттєві баки і Гриць. Там немає нічого цікавого.
Він підняв лапу і вказав у небо.
— Дивись угору! Бачиш ту велику білу лампу?
Міка боязко підвела голову. Над нею, між чорними антенами і павутиною дротів, висів величезний, круглий, сліпучий Місяць.
— Місяць? — прошепотіла вона.
— Це не просто Місяць, — сказав Шредді. — Це прожектор! Він світить тільки для нас. Ми йдемо туди. У VIP-ложу. Рухайся, Міко! Якщо ти вмієш перебирати сорок сім струн на арфі, то перебирати щаблі драбини для тебе — це як зіграти «Чижик-Пижик» однією рукою.
Слова кота подіяли. Міка зробила глибокий вдих. Вона відірвала одну руку від поручня і перехопила вище. Холодний метал обпік долоню, але це було приємно. Це було реально.
Ліва рука. Права нога.
Права рука. Ліва нога.
Вони лізли вгору, повз темні вікна четвертого і п'ятого поверхів.
Нарешті вони дісталися до самого верху. Там, де драбина закінчувалася, був невеликий технічний люк, що вів на горище, а звідти — на плаский дах.
Шредді поліз першим.
— Зараз я покажу клас, — прохрипів він, підтягуючись.
Він просунув голову в отвір між прутами огорожі, люк був трохи завузький. Просунув плечі. Просунув передні лапи.
А потім рух зупинився.
— Е-е-е... — почувся спантеличений голос Шредді. — Х’юстоне, у нас проблема.
Міка, яка стояла на сходинку нижче, підняла голову. Задня частина кота — його пухнастий хвіст і солідні стегна — безпорадно теліпалися в повітрі. Він застряг.
Шредді почав перебирати лапами, шкрябаючи по даху, але ні туди, ні сюди.
— Чорт! — прошипів він. — Цей люк... він сів після прання! Хто будує такі вузькі проходи?! Це дискримінація!
— Шредді, — обережно запитала Міка. — Може, це все-таки ті п’ять сосисок? І ще та, шоста, яку ти поцупив у обід?
— Це не жир! — обурено закричав кіт, його голос лунав глухо, бо голова була вже на даху. — Це м’язи! Це сценічний образ! І взагалі, це комбік зачепився! У мене тут складна апаратура, а ти про сосиски! Не стій там, помагай!
Міка зітхнула. Вона піднялася вище. Вперлася плечем у м’яку, теплу і дуже пухнасту попу кота.
— Готовий? — запитала вона.
— Тільки без рук! Тобто, без кігтів! — попередив Шредді. — Штовхай ніжно, але впевнено. Як продюсер штовхає артиста на сцену!
Міка вперлася ногами в сходинку, набрала повітря в груди і щосили пхнула.
— Раз... два... ВЗЯЛИ!
Шредді крeкнув, дриґнув задньою лапою прямо перед носом Міки, і з гучним звуком «ЧПОК!», схожим на звук, коли витягують корок із пляшки шампанського, вилетів на дах.
Міка ледь втрималася на драбині від віддачі.
Зверху почулося гучне сопіння, а потім задоволений голос:
— Фух... Дякую, мала. Ти справжній друг. Це був не жир, це був... акустичний резонанс. Просто фізика. А тепер вилазь сама. Тільки обережно, тут... тут просто космос.
Міка підтягнулася і перелізла через край парапету. Вона стала на ноги, обтрусила коліна і підняла голову.
І світ навколо неї зник. Залишилося тільки Небо.
Коли Міка випросталася на повен зріст, вітер одразу ж накинувся на неї. Він був набагато сильнішим, ніж унизу. Він шарпав її за капюшон, намагався залізти під куртку і куйовдив волосся так, що Мама напевно знепритомніла б від одного вигляду цієї зачіски. Але Міці було байдуже.
Вона жила в цьому будинку всі свої дев'ять років. Вона знала кожну тріщину на стелі своєї кімнати, кожну пляму на шпалерах у коридорі. Але вона ніколи, навіть у найсміливіших мріях, не уявляла, що над її головою існує цілий інший світ.
Дах був величезним. Це було чорне, шорстке море, вкрите руберойдом і дрібними камінцями, які хрумтіли під підошвами кросівок. Тут і там стирчали цегляні димарі, схожі на мовчазних вартових, і сріблясті труби вентиляції, що гули, випльовуючи тепле повітря з квартир унизу.
Але головне було не під ногами. Головне було навколо.
Міка підійшла ближче до краю, але не занадто близько, бо інстинкт самозбереження все ще працював.
Місто внизу, яке з вікна здавалося тісним і знайомим, перетворилося на сяючу карту скарбів.
Вуличні ліхтарі вишикувалися в нескінченні помаранчеві намиста, що тікали за горизонт. Машини на далекому проспекті перетворилися на крихітних червоних і білих світлячків, які кудись поспішали, не знаючи, що за ними спостерігають. Вікна сусідніх будинків горіли різними кольорами: десь синім, хтось дивився бойовик, десь теплим жовтим, хтось пив чай на кухні, а десь було темно.
— Ласкаво просимо в мої володіння, — пролунав голос Шредді.
Кіт виліз на невисокий парапет, що йшов по краю даху. Вітер роздував його чорну шерсть, роблячи його схожим на маленького, але дуже гордого лева. Його хвіст виписував у повітрі складні зигзаги, ловлячи баланс, наче трюкач на канаті.
— Це Королівство Котів, Карлсонів і Вай-Фай антен, — урочисто оголосив він, розвівши лапи наскільки дозволяв ремінь гітари. — Тут немає правил, Міко. Тут немає «не човгай ногами» і «тримай спину рівно». Тут є тільки гравітація, але навіть вона тут трохи слабша.
Він сів на край, безтурботно звісивши лапи в чорну безодню двору.
— Бачиш оті бетонні коробки внизу? — він недбало кивнув на сусідній будинок.
— Це квартири, — сказала Міка.
— Ні, — заперечив Шредді. — Це клітки. Там люди сплять. Вони бачать сни про квартальні звіти, про неоплачені рахунки, про те, що забули купити гречку. Вони думають, що стеля — це межа. Що вище люстри стрибнути неможливо.
Він повернув голову до Міки, і місячне світло відбилося в його темних окулярах.
— Але ми з тобою знаємо правду. Стелі не існує. Є тільки небо. І хороший біт.
Міка відчула, як у неї перехопило подих. Вона раптом зрозуміла, про що він говорить. Унизу залишилися Тато з його графіками, Мама з її мікробами, школа з каліграфією. Все це здавалося зараз таким маленьким і незначним, як іграшковий будиночок.
— Я почуваюся... великою, — тихо сказала вона. — І маленькою одночасно.
— Це правильне відчуття, — кивнув Шредді. — Це називається «масштаб». У музиці це як перехід з мінора в мажор. Коли ти розумієш, що світ — це не просто твоя кімната, а величезна сцена.
Він встав, обтрусив штани, яких на ньому не було, але жест був дуже переконливим, і підійшов до неї.
— А знаєш, що роблять на такій сцені?
— Що? — запитала Міка.
Шредді хитро посміхнувся, оголивши біле ікло. Він повільно зняв гітару зі спини і підключив джек до свого комбіка.
— На такій сцені не шепочуть, мала. На такій сцені дають жару. Давай додамо цьому німому кіно трохи саундтреку. Я бачу ідеальне місце для підключення.
Він кивнув у центр даху, де височіла дивна, іржава конструкція, схожа на скелет динозавра.
Шредді підійшов до центру даху. Там, на бетонному підвищенні, стояла величезна, стара конструкція — колективна телевізійна антена. Вона нагадувала скелет дивного залізного дерева або гігантську вилку, якою хтось намагався проткнути хмари. Вона була вкрита іржею, дротами і, здається, пам'ятала часи чорно-білих телевізорів і живих пультів, які за командою батьків бігли крутити важкі перемикачі. Кіт зупинився перед нею, як перед вівтарем.
— Мій комбік заслабкий для такого залу, — критично зауважив він, поплескавши лапою по маленькій чорній коробочці на своєму боці. — Він годиться для шафи, але тут... тут звук просто розчиниться у вітрі. Нам потрібен масштаб. Нам потрібне глобальне мовлення.
Він зробив щось, що здивувало Міку. Він не став викручувати гучність на максимум. Він не став стрибати.
Він просто підійшов до товстої металевої труби, на якій трималася антена, і притулив до неї гриф своєї гітари. Притулив щільно, дерево до металу.
— Слухай фізику, мала, — прошепотів він, не відриваючи гітари від труби. — Це називається кісткова провідність, тільки для будинку. Вібрація йде з дерева в метал. А ця антена... вона своїми дротами-корінням вростає в кожну квартиру. Вона з'єднана з усім будинком.
Шредді заплющив очі за темними окулярами. Його лапа завмерла над струнами.
— Зараз ми зіграємо їм колискову. Але не таку, як у дитсадку. А таку, яку чують кити в океані.
Він ударив по струнах.
Але замість звичного "ДЖ-ДЖ-ДЖ" сталося дещо інше.
Він зіграв один-єдиний, довгий, чистий, прозорий акорд.
ДЗИНЬЬЬЬЬ.......
Цей звук не був гучним. Його не можна було почути вухами так, як чують крик. Його можна було відчути.
Вібрація миттєво перейшла в іржаву трубу. Антена тихо загула, резонуючи з гітарою. Здавалося, що весь дах під ногами Міки почав ледь помітно тремтіти.
Міка, заворожена, підійшла ближче. Вона зняла рукавичку і обережно поклала долоню на холодний метал антени.
Її руку залоскотало. Музика текла прямо під її пальцями. Вона була живою.
— Відчуваєш? — тихо запитав Шредді, перебираючи струни. Тепер він грав повільну, тягучу мелодію, схожу на Pink Floyd, тільки у виконанні кота. — Це чистий сустейн, мала. Мовою бухгалтерів — тривалість звучання ноти. Коли ти вже притисла струну, а звук усе ще живе, летить і чіпляє за душу. Звук не вмирає. Він подорожує.
І звук справді подорожував.
Він тік по кабелях униз, у темні шахти будинку.
На другому поверсі двірник Гриць, який спав і бачив сон про те, як він підмітає плац, раптом усміхнувся уві сні. Його мітла у сні перетворилася на електрогітару, і він полетів на ній над океаном.
У квартирі Міки, на третьому поверсі, Тато перестав бурмотіти про падіння курсу. Його насуплені брови розгладилися. Йому снилося, що він не брокер, а серфінгіст, який ковзає по срібних хвилях звуку.
Навіть сердита сусідка, яка завжди стукала по батареях, у цю ніч не прокинулася. Їй снилося, що вона знову молода і танцює на дискотеці.
Міка стояла під зорями, тримаючись за антену, і слухала цю тиху магію. Вона дивилася на Шредді. Зараз він не здавався їй смішним котом у сосисочній комі. Він виглядав як справжній чарівник. Просто його чарівна паличка мала шість струн, була зроблена з коробки з-під сигар і потребувала батарейок «Крона».
— Це неймовірно... — прошепотіла вона. — Ти граєш не для вух. Ти граєш для стін.
Шредді відкрив одне око.
— Я граю для снів, мала. А Всесвіт любить гарний саундтрек.
Він узяв останню, найвищу ноту, дозволивши їй тремтіти в повітрі, поки вона не розчинилася в шумі нічного міста, залишивши після себе відчуття спокою і таємниці.
Повертатися на Землю завжди важче, ніж летіти в Космос. Особливо, якщо твій космоліт — це іржава пожежна драбина, а гравітація раптом вирішила подвоїти свою силу.
Ейфорія від нічного концерту почала вивітрюватися, поступаючись місцем свинцевій втомі. Ноги Міки тремтіли, як струни після соло-партії. Руки, якими вона хапалася за холодні, брудні поручні, були чорними від іржі та пилу.
Шредді, хоч і намагався тримати марку, теж виглядав не найкращим чином. Він сопів, кректав і бурмотів собі під ніс:
— Чому ніхто не встановив сюди ескалатор? Я напишу скаргу в мерію. "Шановний мере! Котам важко спускатися з небес. Зробіть ліфт".
Спуск пройшов без пригод, якщо не рахувати того моменту, коли Шредді хвостом збив суху гілку, і та з гуркотом впала на підвіконня другого поверху, на щастя, двірник Гриць спав міцним сном людини, яка бачила уві сні океан.
Коли вони влізли у вікно кімнати Міки, електронний годинник на столі показував 05:15.
Кімната зустріла їх запахом лаванди і докором. Вона була такою чистою, такою правильною, що Міка на мить відчула себе чужинкою.
Вона швидко стягнула з себе «костюм ніндзя». Спортивні штани і куртка були вкриті сірими плямами від руберойду, павутинням і чимось схожим на пташиний послід.
— Куди це? — панічно прошепотіла Міка. — Якщо Мама побачить, вона спалить це вогнеметом!
Вона зібгала одяг у тугий клубок і ногою запхнула його в найтемніший куток під ліжком, за коробку з іграшками, якими вона вже не гралася.
Шредді навіть не дійшов до шафи. Він просто впав на килимок біля ліжка, обійняв гітару, як плюшевого ведмедика, і миттєво захропів.
Міка пірнула під ковдру. Їй здалося, що вона тільки заплющила очі, як...
— Міко! Сніданок! Вівсянка не чекає! — голос Мами пролунав із кухні бадьоро і невідворотно, як сигнал повітряної тривоги.
Міка розплющила очі. Сонце вже заливало кімнату. Голова гула, а тіло нило. Але в душі все ще звучала та тиха, вібруюча нота з даху.
Вона поплелася на кухню, намагаючись не човгати ногами.
Тато вже сидів за столом, втупившись у планшет.
— Ринок нестабільний, — бурмотів він, не піднімаючи голови. — Але кава стабільна. Це єдине, що тримає цей світ.
Мама стояла біля плити, накладаючи в тарілку ідеально зварену, сіру, слизьку вівсянку без цукру і солі, бо цукор — це "біла смерть", а сіль — "біла отрута".
Міка сіла за стіл.
— Доброго ранку, — прохрипіла вона сонним голосом.
Мама обернулася з посмішкою, тримаючи тарілку.
— Доброго ранку, моє со...
Раптом посмішка застигла на її обличчі. Тарілка в її руках небезпечно нахилилася.
— Міко... — голос Мами змінився на шепіт жаху. — Що це?
— Що? — Міка інстинктивно схопилася за обличчя.
— У тебе на носі. І на лівій щоці. І на лобі. Це... це сажа?
Мама підійшла ближче, мружачись, наче дивилася на рідкісний вірус під мікроскопом.
— Це чорна, жирна сажа! Ти що, вночі підробляла сажотрусом? Чи ти намагалася розпалити багаття в кімнаті?
Тато нарешті відірвався від планшета. Він подивився на доньку. Міка справді нагадувала маленького сажотруса: на її зазвичай бездоганному обличчі розтеклися вугільно-чорні розводи. Вночі вона, сама того не помічаючи, витерла лоб забрудненими в руберойді та іржі пальцями.
— Сажотрус? — зацікавився Тато. — Хм. Я завжди казав, що дитяча праця — це неетично, але в умовах кризи... Скільки платять за один димохід?
— Тату! — обірвала його Мама. — Це не смішно! Це антисанітарія! Міко, звідки бруд? Ти не виходила з кімнати? Вікна були зачинені?
У голові Міки закрутилася карусель виправдань.
«Я лунатик і гуляла по карнизу?» — Ні, відведуть до психіатра.
«Це новий макіяж у стилі "гот"?» — Ні, Мама знепритомніє.
«До мене приходив Санта-Клаус і застряг у трубі?» — Ні, зараз літо.
Міка подивилася на свої чорні пальці. Потім згадала слова Доктора Зена про "творчу уяву". Вона випростала спину, зробила загадкове обличчя і тихо, але впевнено сказала:
— Це візуалізація, мамо.
— Що? — Мама завмерла з серветкою в руці.
— Я всю ніч подорожувала. Ментально. Я заплющила очі і уявила, що я лечу над нічним містом. Я сиділа на грозових хмарах. Я торкалася старих дахів. А нічне небо... воно ж темне. І зірки... вони іноді сиплються.
Міка провела пальцем по чорній смузі на щоці.
— Мабуть, це трохи зоряного пилу прилипло. Сила уяви, пам'ятаєш? Доктор Зен казав, що я маю "глибоке занурення".
У кухні запала тиша. Чути було тільки, як гуде холодильник.
Мама дивилася на Міку. Тато дивився на Міку.
Потім обличчя Мами повільно розпливлося в розчуленій посмішці. Вона притисла руки до грудей.
— Ох, Тату, ти чув? — прошепотіла вона. — «Зоряний пил». Вона літала уві сні так сильно, що матеріалізувала бруд! Яка поезія! Яка сила духу! Наша донька — не просто дитина, вона — медіум мистецтва!
— Ну, якщо це пил від уяви, то це безкоштовно, — резюмував Тато, повертаючись до новин. — Головне, щоб це був не графіт із моїх олівців. Їж вівсянку, моя космічна мандрівнице. Тобі потрібна енергія для посадки.
Міка з полегшенням видихнула і взялася за ложку.
Під столом вона відчула м’який дотик. Теплий, пухнастий хвіст обвив її щиколотку. Шредді теж прокинувся і прийшов на кухню, непомітно прослизнувши повз Маму.
Він сидів під столом, біля ноги Міки, і тихенько муркотів. Це було муркотіння змовника. Міка непомітно опустила руку вниз і почухала його за вухом. На пальцях залишилося ще трохи сажі, але тепер це був їхній спільний, найважливіший секрет.
Світ за вікном був звичайним, сірим і чистим. Але Міка знала: варто тільки піднятися трохи вище, і там починається магія, від якої брудняться щоки, але очищується серце.