Глава 3. Діагноз: «Гостра уява»

Тієї ночі Міка спала погано. Це й не дивно: коли у твоїй шафі, загорнувшись у твій найкращий светр, спить справжній кіт-рокер, сни стають дуже дивними. Міці снилося, що вона диригує оркестром, але замість скрипок у музикантів були сосиски.
Раптом її розбудив звук.
Це не був будильник. І це не був шум вітру.
Це був звук, схожий на роботу старого дизельного двигуна, який намагається завестися в мороз.
ХРРРР-ПФФФФ... ХРРРР-ПФФФФ...
Звук линув із шафи.
Шредді спав. Але оскільки він був котом непростим, то й хропів він не по-котячому. Він хропів ритмічно, з синкопами і басовими переливами. Іноді він прицмокував і крізь сон бурмотів: «Більше "верхів"... додайте "верхів", бо звукорежисер глухий...»
Міка сіла на ліжку, серце калатало. У коридорі почулися кроки. Тихі, обережні кроки людей, які бояться розбудити мікроби, але дуже хочуть дізнатися, хто порушує режим тиші.
Двері кімнати беззвучно прочинилися. На порозі з’явилися дві постаті в піжамах.
Тато був у піжамі з принтом падаючих графіків, щоб не забувати про роботу навіть уві сні, а Мама — у масці для сну, яку вона зсунула на лоба, через що виглядала як пілот літака.
— Ти чула? — прошепотів Тато. — У неї в кімнаті хтось є. Чоловічий бас.
— Це неможливо, — так само тихо відповіла Мама. — Ми на третьому поверсі. Хіба що Карлсон повернувся, але він живе у Швеції.
Вони клацнули вимикачем. Яскраве світло залило кімнату.
Міка сиділа на ліжку, кліпаючи очима. Шафа була зачинена, але звідти долинало виразне: «ХРРРР... Соло на барабанах!.. ПФФФФ!».
— Міко! — голос Мами тремтів. — З ким ти розмовляєш? Хто там... у шафі?
У голові Міки промайнуло попередження Шредді: «Пункт третій: це наш секрет». Вона не могла видати кота. Якщо вони відкриють шафу і побачать там брудного вуличного звіра в її одязі, його виженуть, а шафу спалять.
Міка зробила глибокий вдих, згадала «Обличчя Року», яке вчив робити Шредді, і вирішила імпровізувати.
— Там нікого немає, мамо, — сказала вона. — Це я.
— Ти? — Тато поправив окуляри. — Ти навчилася говорити басом і хропіти як портовий вантажник?
— Це... це мій новий метод заспокоєння, — швидко сказала Міка. — Я уявляю, що в мене є друг. Його звати Шредді. Він великий, сильний і він... захищає мене від нічних кошмарів. І коли він спить, він хропе. У моїй уяві.
У шафі запала тиша. Шредді, мабуть, прокинувся і зрозумів, що пахне смаженим, і це не сосиски.
Батьки перезирнулися. На обличчі Мами змінилося п’ять виразів: від жаху до полегшення, а потім до нової, ще глибшої тривоги.
— Уява? — перепитала вона. — Друг? Шредді?
— Так, — кивнула Міка. — Він рок-зірка. Але він невидимий.
Тато повільно опустився на край ліжка.
— Люба, — сказав він Мамі. — Вона чує голоси. Вона проектує басові частоти. Це все вплив Wi-Fi. Я знав, що треба було обшити стіни фольгою!
— Ні, — Мама виглядала рішуче. — Це не Wi-Fi. Це психосоматика. Або рання геніальність, яка межує з безумством. Нам потрібен спеціаліст. Терміново.
Вона подивилася на шафу, яка зрадницьки мовчала, і перехрестила її пульверизатором з антисептиком.
— Спи, Міко. Завтра ми поїдемо до Доктора Зена. Він лікував сина моєї колеги, який думав, що він — тостер.
Батьки вийшли, причинивши двері. Міка впала на подушку.
З шафи почувся тихий, обурений шепіт:
— Тостер? Серйозно? Ти порівняла мене з побутовою технікою? І, до речі, я не хропу. Я вокалізую уві сні.
Наступного ранку кухня Міки нагадувала штаб-квартиру з ліквідації надзвичайної ситуації.
Зазвичай тут пахло свіжозмеленими зернами екологічно чистої кави і трохи селерою. Але сьогодні тут пахло валеріаною, корвалолом і інтенсивним гуглінням.
Мама і Тато сиділи за столом один навпроти одного. Перед кожним стояв ноутбук, планшет і телефон. Вони були озброєні інформацією.
— Я знайшла! — вигукнула Мама, не відриваючи почервонілих очей від екрана. — Ось стаття на сайті «Свідома Мама». Тут пишеться: "Якщо ваша дитина придумала собі друга, це може бути ознакою того, що її енергетичний канал перекрито". Тату, ми перекрили їй канал! Я ж казала, що та шафа стоїть не по фен-шую!
Тато нервово поправив окуляри і зробив ковток подвійного еспресо.
— Який там фен-шуй, — відмахнувся він. — Я читаю медичний форум. Тут користувач із ніком «Доктор_Мозок_3000» пише, що басові галюцинації — це перший симптом «Синдрому Музичного Вундеркінда». Або це... — Тато зблід, — ...наслідок того, що вона таємно проковтнула сабвуфер.
— Вона не ковтала сабвуфер, — відрізала Мама. — Вона їсть тільки парові овочі. Це психологія! Це глибинна травма! Може, ми занадто тиснули на неї з каліграфією?
— Тиснули? — Тато обурився. — Ми просто хотіли, щоб у неї був почерк, як у королеви Вікторії! Це ж базові навички виживання в сучасному світі!
Вони замовкли, важко дихаючи. Ситуація була патова. Їхня ідеальна донька, їхній проект «Міка 2.0», раптом почала видавати звуки портового вантажника і спілкуватися з шафою.
— Нам потрібен професіонал, — твердо сказала Мама. — Не дільничний лікар, який просто пропише вітаміни. Нам потрібен хтось, хто розуміє тонкі матерії.
— Я знаю одного, — Тато швидко застукотів по клавіатурі. — Доктор Зен. Він зараз у тренді. Його консультація коштує як половина мого біткоїн-гаманця, але відгуки фантастичні.
Мама подивилася на екран Тата.
— О! — сказала вона з повагою. — Він не носить білий халат. Він носить лляну туніку. І приймає в кабінеті з "живими стінами". Це викликає довіру.
— Тут написано, — продовжував читати Тато, — що Доктор Зен використовує методику «Радикального Прийняття Внутрішнього Звіра». Він лікував дітей голлівудських зірок. Пам’ятаєш того хлопчика, який гавкав на папараці? Тепер він соліст опери. Це робота Зена.
— Дзвони! — скомандувала Мама. — Негайно! Поки Міка не почала уявляти, що вона — барабанна установка.
Тато набрав номер.
— Алло? Клініка «Просвітлення»? Так, нам терміново. Випадок надзвичайний. Гостра стадія уявної дружби. Так, є звукові ефекти. Бас, хропіння, можливо, елементи важкого року... Що? Місць немає до наступного року?
Мама вихопила телефон.
— Алло! Послухайте мене, дівчино. Це питання життя і смерті ідеальної дитини! Якщо ви нас не запишете, я напишу такий відгук про вашу ауру, що у вас зів’януть усі "живі стіни"!
На тому кінці дроту, мабуть, злякалися Маминого "менеджерського голосу".
— О 14:00? — Мама подивилася на годинник. — Ми будемо. Готуйте ваші чакри.
Вона поклала слухавку і переможно подивилася на Тата.
— Збирайся. Ми їдемо рятувати нашу доньку від її власної голови.
Тим часом у кімнаті Міки, за щільно зачиненими дверима, "хвороба" доїдала третю сосиску.
— Чуєш? — Шредді повів вухом. — Вони метушаться. Пахне адреналіном і кавою. Здається, ми їх добряче налякали, мала.
— Ми їдемо до лікаря, — сумно сказала Міка, зав’язуючи шнурівки. — До Доктора Зена.
— Доктор Зен? — Шредді облизнувся. — Звучить як назва гурту, що грає психоделічний рок. Не бійся. Якщо він почне лізти тобі в голову, просто скажи йому, що "рок-н-рол не лікується". Це завжди працює.
Клініка «Просвітлення» знаходилася в центрі міста, у новій будівлі, яка була настільки сучасною, що не мала навіть вивіски. Замість неї над дверима висіло велике бронзове вухо.
— Це символізує те, що нас тут чують, — благоговійно прошепотіла Мама, натискаючи на дзвінок, який звучав як гонг у буддистському храмі.
Коли двері відчинилися, їх зустрів не запах ліків, а густий, солодкий аромат палених ароматичних паличок. Міка чхнула.
— Будь здорова, дитино Всесвіту, — сказав голос з напівтемряви.
Це був Доктор Зен.
Він зовсім не був схожий на лікаря. Він був схожий на людину, яка щойно повернулася з безлюдного острова, але встигла зайти в дорогий бутик. На ньому була простора лляна сорочка, штани, схожі на піжаму, і — що найбільше вразило Тата — на ньому не було взуття. Доктор Зен був у різнокольорових шкарпетках: на одній були намальовані авокадо, а на іншій — Ейнштейн, що показує язик.
— Заходьте, — сказав Зен м’яким голосом, наче боявся розлякати невидимих метеликів. — Залиште ваше взуття і ваші тривоги за порогом.
Вони зайшли в кабінет.
Кімната була величезною і дивною. Тут не було столу, комп’ютера чи шафи з картками пацієнтів. Стіни були вкриті справжнім мохом, Мама одразу спробувала непомітно перевірити, чи немає там комах. А замість стільців на підлозі лежали величезні, безформні мішки-крісла, набиті кульками.
— Сідайте, — запросив Доктор Зен, граційно падаючи на помаранчевий мішок. Він схрестив ноги в позі лотоса так швидко, ніби в нього не було кісток.
Батькам це далося важче.
Тато, у своєму офісному костюмі, спробував сісти з гідністю, але мішок підступно прогнувся, і Тато провалився в нього по самі вуха, задравши ноги догори.
— Зручно... — прохрипів він, намагаючись виборсатися з глибин "меблів". — Дуже... ергономічно.
Мама сіла на самий краєчок фіолетового мішка, тримаючи спину рівно, як на іспиті.
Міка ж просто плюхнулася на зелену подушку і дістала свій альбом для малювання. Їй тут подобалося. Тут пахло пригодами і трохи супом.
— Отже, — Доктор Зен подивився на Міку своїми пронизливими, світлими очима. — Ви прийшли, бо ваша донька відкрила портал?
— Що? — злякався Тато. — Ні! Ніяких порталів! У нас іпотека! Ми прийшли, бо вона... вона чує голоси.
Мама перебила його, витягуючи блокнот зі списком симптомів.
— Докторе, це почалося вчора. Вона почала говорити басом. Вона стверджує, що в її шафі живе друг на ім'я Шредді. Він хропе, вимагає сосиски і, за словами Міки, є рок-зіркою.
— Рок-зіркою? — Зен зацікавлено підняв брову. — Який жанр? Глем-рок? Гранж?
— Ми не питали! — вигукнула Мама. — Ми боїмося питати! Докторе, скажіть чесно... це шизофренія? Це вірус? Це тому, що я не давала їй глютен до трьох років?
Доктор Зен розсміявся. Його сміх був схожий на дзвін маленьких дзвіночків.
— О, батьки... Ви такі напружені. Ви вібруєте на частоті страху. А ваша донька... — він подивився на Міку, яка старанно малювала чорним фломастером. — ...ваша донька просто вібрує на частоті Фантазії.
Він підвівся (без допомоги рук!) і підійшов до Міки.
— Що ти малюєш, Міко?
Міка простягнула йому альбом.
На папері був зображений величезний чорний кіт. Він стояв на задніх лапах, тримав гітару, а навколо нього були намальовані блискавки і ноти, схожі на маленькі черепи.
Мама зазирнула в малюнок і зойкнула.
— Боже мій! Це ж монстр! Подивіться на ці ікла! Це агресія!
Доктор Зен похитав головою.
— Ні. Це не агресія. Це — Архетип.
Він повернув малюнок батькам.
— Дивіться. Чорний колір — це символ невідомого. Гітара — це інструмент самовираження. Блискавки — це енергія, яка шукає вихід. Ваша донька створила собі Захисника.
— Захисника? — перепитав Тато, який нарешті зміг прийняти вертикальне положення в мішку.
— Саме так, — Доктор Зен повернувся на своє місце. — Ви створили для неї світ, який надто... стерильний. Надто правильний. Її психіці стало нудно. І вона народила Шредді. Шредді — це її внутрішній бунтар. Це та частина її душі, яка хоче не грати на арфі, а стрибати по калюжах.
Він зробив паузу і подивився на батьків суворим поглядом гуру.
— Уявний друг — це не хвороба. Це подарунок. Це компенсаторний механізм. Якби вона не придумала Шредді, вона б, можливо, почала підпалювати штори.
Тато нервово подивився на штори в кабінеті.
— Тобто... Шредді кращий за пожежу?
— Безумовно, — кивнув Зен. — Мій діагноз: «Гостра Креативна Уява». Це не лікується таблетками. Це лікується прийняттям.
— Прийняттям? — перепитала Мама.
— Так. Ви повинні прийняти Шредді. Годуйте його, уявно. Вітайтеся з ним. Купіть йому... що він там просив?
— Сосиски, — тихо сказала Міка, не відриваючись від малювання.
— От, — Доктор Зен підняв палець. — Купіть йому сосиски. Дозвольте Міці бути трохи "рокером". Інакше цей внутрішній тиск розірве її, і тоді вам доведеться звертатися не до мене, а до екзорциста. А це набагато дорожче.
Мама і Тато перезирнулися. Вони виглядали розгубленими, але водночас і полегшеними. Їхня донька не була божевільною. Вона була геніальною.
— Дякуємо, Докторе! — Мама схопилася, намагаючись витягнути Тата з мішка, що виглядало як витягування ріпки. — Ми все зрозуміли! Ми будемо найкращими друзями для її галюцинації!
Міка закрила альбом. Вона ледь стримувала усмішку.
— Шредді передає вам привіт, — сказала вона Доктору Зену. — Він каже, що у вас класні шкарпетки.
Доктор Зен підморгнув їй.
— Рок-н-рол, мала, — прошепотів він так тихо, що батьки не почули. — Рок-н-рол.
Коли Тато розраховувався на рецепції, він робив це з виглядом людини, яка купує не медичну послугу, а квиток у вище суспільство. Сума в чеку була такою, що за неї можна було б купити невелику вживану арфу, але Тато навіть не зморгнув.
— «Гостра Креативна Уява», — повторював він, ховаючи гаманець. — Ви чули, як це звучить? Це звучить як назва успішного стартапу. Моя донька — візіонер! Вона бачить те, чого немає! Це ж пряма дорога в директори з маркетингу!
Вони вийшли з клініки «Просвітлення» на вулицю. Сонце світило яскравіше, пташки співали гучніше, а світ здавався батькам Міки вже не таким загрозливим.
— Міко, — Мама урочисто відчинила двері машини. — Сідай обережно. І... е-е-е... — вона замялася, дивлячись на порожнє місце поруч із Мікою. — Твоєму другу... Шредді... йому потрібно пристебнутися?
Міка ледь не пирснула зо сміху. Але вона вчасно згадала уроки «Обличчя Року» і зробила серйозну міну.
— Ні, мамо. Шредді каже, що закони фізики на нього не діють. Він полетить поруч із машиною. На уявному мотоциклі.
— О! — Мама підняла палець. — Уявний мотоцикл! Ти чуєш, Тату? Яка деталізація! Яка глибина пропрацювання образу!
Всю дорогу додому батьки, які ще годину тому були на межі нервового зриву, тепер змагалися в тому, хто більше «розуміє» Міку.
— Знаєш, — казав Тато, дивлячись у дзеркало заднього виду на доньку, яка спокійно жувала гумку, вперше в житті Мама дозволила їй жуйку, бо Доктор Зен сказав, що це знімає стрес. — Я теж у дитинстві був креативним. Я одного разу уявив, що я — калькулятор. Але мої батьки цього не оцінили. Вони просто змусили мене вчити таблицю множення. Я не допущу такої помилки з Мікою. Ми будемо плекати її Шредді!
— Так! — підхопила Мама. — Ми маємо інтегрувати Шредді в нашу родину. Доктор Зен сказав "прийняття". Це означає, що ми не повинні ігнорувати його потреби. Міко, а Шредді... він має алергію на лактозу?
— Ні, — сказала Міка. — Він має алергію на нудьгу. І на броколі.
— Записала, — кивнула Мама. — Ніякої броколі для ментальної проекції. Це логічно. Броколі — це надто приземлено для духу року.
Міка сиділа на задньому сидінні і слухала цю розмову, відчуваючи дивну суміш тріумфу і провини. З одного боку, вона щойно блискуче обвела батьків навколо пальця. З іншого боку, вони так щиро намагалися бути "хорошими батьками", що це було навіть мило.
— Тільки одне мене турбує, — раптом сказав Тато, коли вони під’їжджали до будинку. — Доктор Зен сказав купити сосиски. Але ж це... це холестерин! Це сіль! Це повільна отрута!
— Любий, — Мама поклала руку йому на плече. — Це метафоричні сосиски. Тобто, ми купимо справжні сосиски, але вони будуть годувати її уяву. А уява не має артерій, тому холестерин їй не страшний.
— Геніально! — Тато вдарив по керму. — Ти вирішила цей парадокс! Ми купимо найкращі сосиски в місті. Ми купимо «Президентські»! Ні, «Імператорські»!
Машина зупинилася біля супермаркету.
— Міко, — сказав Тато, обертаючись. — Піди вибери... корм для свого друга. І візьми все, що він захоче. Якщо Шредді хоче кетчуп — нехай буде кетчуп. Ми інвестуємо в твій талант.
Міка вийшла з машини, тримаючи в руці батьківську "Золоту картку". Вона відчувала себе шпигуном, який виграв джекпот.
— Тримайся, Шредді, — прошепотіла вона. — Сьогодні у нас бенкет.
Коли двері квартири відчинилися, Шредді, який дрімав у шафі, використовуючи стос зимових шапок як подушку, нашорошив вуха. Він почув кроки. Але це були не ті обережні, "стерильні" кроки, до яких він звик за останню добу. Це були кроки людей, які несуть щось важке і смачне.
Міка, Тато і Мама увійшли в дитячу кімнату.
Тато ніс пакет із логотипом елітного гастроному. Мама несла тарілку з китайської порцеляни, з тієї сервізної шафи, яку відкривали лише на Новий рік.
Шредді затамував подих. Невже його знайшли? Невже викликали службу відлову диких рокерів? Він приготувався до захисту, випустив кігті.
Але сталося дещо дивне.
Тато зупинився посеред кімнати, поправив краватку, широко усміхнувся і, дивлячись у порожній куток біля вікна, голосно сказав:
— Привіт, Шредді! Як справи, друже? Як іде запис альбому? Сподіваюся, наші акції... тобто, твої фанати в захваті?
У шафі запала мертва тиша. Шредді був настільки шокований, що ледь не впав зі своєї шапкової гори. «З ким він говорить?» — подумав кіт. — «Там же тільки фікус!»
Мама, не менш урочисто, підійшла до шафи, Шредді втиснувся в задню стінку. Вона поставила порцелянову тарілку на підлогу перед дверцятами. На тарілці, викладені у формі сонечка, лежали п’ять товстих, ароматних, "Імператорських" сосисок.
— Ось, — сказала Мама ніжним голосом, звертаючись до замкової щілини. — Це тобі, наш дорогий ментальний гість. Це чистий білок. Їж на здоров'я. Ми... ми дуже раді, що ти обрав нашу родину для своєї творчої реалізації.
Вона випросталася і підморгнула Міці.
— Ну, не будемо вам заважати. Рок-н-рол потребує приватності. Міко, якщо Шредді захоче... е-е-е... влаштувати слем, просто постели на підлогу килимок для йоги. Він пом'якшує удари.
Тато показав порожнечі жест "коза", трохи неправильно, відставивши великий палець, але він старався, і вони вийшли, причинивши двері.
У кімнаті знову запала тиша.
Міка стояла і дивилася на двері, не вірячи своєму щастю.
Дверцята шафи повільно, зі скрипом відчинилися.
З темряви висунулася чорна, кудлата голова в темних окулярах. Шредді подивився на тарілку з сосисками. Потім на те місце, де стояв Тато. Потім на Міку.
— Мала, — прохрипів він. — Твої предки... вони що, вживали котячу м'яту? Чому твій тато вітався зі шторою? І чому твоя мама розмовляла з дверима так, ніби це її начальник?
— Вони думають, що ти — уявний, — пояснила Міка, сідаючи на підлогу. — Психолог сказав їм, що ти — плід моєї фантазії. І що тебе треба "прийняти".
Шредді виліз із шафи повністю. Він підійшов до тарілки, понюхав "Імператорську" сосиску і блаженно заплющив очі.
— Уявний? — перепитав він, відкушуючи великий шматок. — Тобто, я для них як... привид? Як дух Елвіса?
— Щось таке, — кивнула Міка. — Вони тебе не бачать. Тобто, вони думають, що не бачать.
Шредді проковтнув шматок і задоволено облизнувся.
— Геніально. Просто геніально! Це найкраща афера в історії шоу-бізнесу! Я живу тут, їм з порцеляни, не плачу за оренду, і мені навіть не треба ховати гітару, бо вони думають, що це "проекція"!
Він схопив ще одну сосиску.
— Міко, твій психолог — свята людина. Я напишу пісню на його честь. Назвемо її "Блюз для Доктора Зена". А тепер... — він потягнувся до Мічиного планшета. — Вмикай камеру. Я ситий, я легалізований, майже, і я готовий дати жару. Час показати цьому світу, що таке "уявне" соло!
Міка засміялася. Вона взяла планшет. Її життя перетворилося на театр абсурду, але це було в тисячу разів краще, ніж нудне життя в акваріумі.
— Готовий? — запитала вона.
— Завжди, — відповів Шредді, натискаючи лапою на педаль. КЛАЦ!