Глава 2. Сосиски, Рок-н-рол і Педаль на пузі

Ще годину тому шафа Міки була взірцем порядку. Светри лежали стопками за кольорами: від білого до ніжно-бежевого. Шкарпетки були скручені в ідеальні равлики.
Тепер же шафа нагадувала гримерку рок-гурту після бурхливої вечірки.
Шредді, цей самопроголошений король гітари, згріб усі светри в одну купу, зробивши собі м’яке, хоч і трохи колюче гніздо. Він лежав на спині, закинувши задню лапу на полицю з білизною, і задумливо жував кінчик Мічиного шкільного ременя.
— Шкіра низької якості, — авторитетно заявив він, випльовуючи пряжку. — Справжній рокерський ремінь має бути жорстким, як доля, і пахнути небезпекою. А цей пахне... якимось дитячим кремом.
Міка сиділа на підлозі перед прочиненими дверцятами. Вона все ще не могла повірити в те, що відбувається. У її шафі жив кіт. У сонцезахисних окулярах. Який розбирався в якості шкіри.
— Шредді, — тихо сказала вона. — Ти обіцяв сидіти тихо. Якщо Мама дізнається, що ти жуєш мій ремінь, вона відправить тебе в притулок, а мене — в інтернат для дівчат з поганою поведінкою.
Шредді сів і поправив нашийник. 
— Розслабся, мала. Я — професіонал. Я вмію бути непомітним. Я одного разу прожив два тижні в футлярі від контрабаса, і ніхто навіть не чхнув. Але зараз є серйозніша проблема.
Він постукав кігтем по своєму пухнастому животу. Живіт відповів сумним, протяжним бурчанням, схожим на звук спущеної шини.
— Мій "паливний бак" порожній, — оголосив Шредді. — Мистецтво вимагає жертв, але найбільше воно вимагає білка. Ти пам'ятаєш нашу угоду?
— Сосиски? — перепитала Міка.
— Саме так. І не якісь там соєві замінники радості, які їдять хіпстери. Мені потрібна класика. «Лікарська». Або «Молочні». Вищий ґатунок. Бажано, щоб вони були ще в тій смішній целофановій плівці, яку так весело дерти зубами.
Міка зблідла. 
— Але... у нас немає сосисок, — прошепотіла вона. — Мама каже, що сосиски — це «гастрономічне сміття». Ми їмо парові котлети з індички та броколі.
Шредді подивився на неї з таким жахом, наче вона запропонувала йому зіграти на скрипці. 
— Броколі?! — перепитав він тремтячим голосом. — Ти хочеш отруїти легенду? Ти хочеш, щоб мій голос звучав як у вегетаріанського хом'яка? Ні, так не піде. У холодильнику точно щось є. Тато... твій Тато виглядає як чоловік, який потайки мріє про жирну сардельку. Шукай.
Він простягнув лапу і, як справжній імператор, вказав на двері. 
— Операція «Обід» розпочалася. І прихопи ще трохи молочка. Тільки не того, що з мигдалю. Молоко має бути від корови, яка бачила зелену траву, а не від горіха, який бачив тільки пил на складі.
Міка повільно встала. Їй належало зробити те, чого вона ніколи не робила. Вона мала піти на кухню і вкрасти їжу.
Міка вийшла в коридор і обережно причинила за собою двері. Раніше цей коридор був просто шляхом від кімнати до туалету. Тепер же він перетворився на Мінне Поле.
Кожен крок здавався їй гучним, як удар дзвону. Паркет, який завжди мовчав, раптом вирішив згадати свою дерев'яну природу і зрадницьки рипів: «Вона-а-а йде-е-е красти-и-и...».
Першою перешкодою був Тато. Він стояв посеред вітальні, втупившись у планшет, і нагадував пам’ятник людині, яка загубила сенс життя. Його окуляри сповзли на самий кінчик носа.
— Падає... Все падає... — бурмотів він, розгойдуючись на п’ятах. — Хом'як-коїн впав на дно. Біт-тюльпан зів'яв. Міко, якщо ми не продамо твою арфу, нам доведеться їсти траву.
Міка завмерла. Вона перетворилася на частину стіни. Вона знала: коли Тато в «крипто-трансі», він дивиться крізь людей. Він бачить не доньку, а графіки.
— Траву... — повторив Тато із дивним блиском в очах. — А це ідея. Екологічно. Безкоштовно.
Він пройшов повз Міку, ледь не зачепивши її, і пішов у свій кабінет, щоб, мабуть, гуглити рецепти страв із газону.
Міка видихнула і поповзла, майже буквально, до Кухні — Цитаделі Мами.
З кухні долинав звук, який міг би позмагатися з музикою Шредді. Це був рев Блендера-Вбивці. Мама стояла над приладом і з люттю запихала в нього пучки шпинату. Блендер вив, гарчав і намагався виплюнути зелену масу назад, але Мама була невблаганна.
— Здоров'я! — кричала вона крізь шум мотора. — Вітаміни! Клітковина! Ніхто не сховається від користі!
Для Міки це був ідеальний шанс. Шум блендера був її звуковим маскуванням.
Вона навшпиньки підкралася до величезного, сріблястого холодильника, який був розумнішим за половину її однокласників, він умів замовляти воду через інтернет.
Міка потягнула важку ручку. Дверцята відчинилися, і її осяяло холодне, стерильне світло.
Холодильник був забитий "правильною" їжею. Тут стояли контейнери з написом «Понеділок (Паровий кабачок)», «Вівторок (Варена морква)». Були банки з насінням чіа, кіноа та ще якимись зернами, назви яких звучали як імена інопланетян.
— Де ж вони? — панічно подумала Міка. — Де тут хоч щось, що сподобається коту?
Її погляд метався полицями. Невже Тато з'їв усе смачне? І тут, на найнижчій полиці, за величезною каструлею з написом «Суп для імунітету», Міка помітила щось підозріле. Це був пакет, загорнутий у непрозорий папір.
Вона обережно відсунула каструлю. На пакеті дрібними літерами, мабуть, почерком Тата, було написано: «Не чіпати! Добриво для фікуса».
Міка знала, що Тато ніколи не підживлював фікуси. Вона розірвала краєчок паперу. Всередині рожевіли вони. Сосиски. Товсті, соковиті, в блискучій поліетиленовій плівці. Це була «Лікарська Преміум». Татова таємна заначка на випадок повного краху біткоїна.
Міка схопила пакет. Він був холодний і слизький. Блендер почав стихати. Мама перемикала швидкість.
Часу не було. Міка зробила єдине, що спало їй на думку: вона запхнула пакет із холодними сосисками собі під футболку, притиснувши його прямо до живота.
— Ой! — ледь не скрикнула вона від крижаного дотику. Це було так, наче до неї притулилася велика холодна жаба.
— Міко? — Блендер замовк. Мама обернулася, тримаючи в руках склянку з темно-зеленою рідиною. — Ти що тут робиш? І чому ти така... надута?
Холод від сосисок був не просто неприємним. Він був лютим. Здавалося, що Міка притисла до живота шматок айсберга, який щойно відколовся від Антарктиди. Пакет із «Лікарською» був слизьким і підступно намагався з’їхати вниз, прямо в її колготки.
Міка обхопила живіт обома руками, намагаючись втримати скарб і водночас виглядати невимушено. Це було схоже на спробу жонглювати їжаками, вдаючи, що ти просто махаєш руками привіту.
Мама підійшла ближче, розглядаючи дивну форму живота доньки. 
— Міко, — сказала вона стурбовано. — Чому твій живіт став... квадратним? У тебе що, здуття? Я ж казала Татові, що кіноа може викликати турбулентність у шлунку!
Міка зрозуміла, що їй потрібно брехати. І брехати треба було мовою Мами. 
— Це не здуття, мамо, — сказала Міка, цокаючи зубами від холоду. — Це... діафрагмальне дихання. Я практикую техніку «Затримка Квадрата», про яку ти розповідала. Я набрала повні груди повітря і... опустила його в живіт. Щоб наситити органи киснем.
Обличчя Мами просвітліло. Вона навіть відставила склянку зі шпинатним болотом. 
— «Затримка Квадрата»? О, Міко! Я пишаюся тобою! Це ж основа усвідомленості! Але ти робиш це трохи напружено. Твої плечі підняті. Розслабся! Видихни!
— Не можу! — вигукнула Міка, ще міцніше притискаючи сосиски, які вже почали нагріватися і ставати м’якими. — Якщо я видихну... вся енергія дзен вийде назовні! Мені треба... мені треба піти в свою кімнату і помедитувати над цим повітрям. У тиші.
Мама схвально кивнула. 
— Так, звісно. Медитація вимагає самотності. Іди, моє сонечко. І коли звільниш чакру, приходь, вип’єш смузі. Воно покращує колір обличчя.
Міка почала задкувати до дверей, дрібними кроками, як пінгвін, що несе яйце. 
— Дякую, мамо. Смузі — це... мрія.
Вона вискочила в коридор. Як тільки двері кухні зачинилися і шум блендера знову набрав обертів, Міка побігла. Вона бігла, притримуючи сосиски, які хлюпали під футболкою, і відчувала себе найнебезпечнішою злочинницею у світі. Вона щойно обдурила систему, використовуючи йогу проти самої Мами!
Вона увірвалася в свою кімнату і захлопнула двері, важко дихаючи.
Шредді все ще сидів у шафі, але тепер він одягнув на голову одну з Мічиних панамок, рожеву, з квіточкою, що виглядало на ньому абсолютно безглуздо, але дуже стильно.
— Ну що? — запитав він, підводячись. — Операція успішна? Чи мені готуватися їсти твої домашні завдання?
Міка підійшла до шафи і, як фокусник, витягла з-під футболки заповітний пакунок. 
— Ось. «Добриво для фікуса», — урочисто оголосила вона.
Очі Шредді розширилися. Він зірвав із себе панамку.
 — О-о-о... — простогнав він. — Ти бачиш цей колір? Цей ніжно-рожевий колір справжнього м’яса? Мала, ти не просто принесла їжу. Ти принесла натхнення.
Шредді не став шукати ніж і виделку. Він навіть не став знімати плівку культурно. Він діяв як справжній хижак, який надто довго сидів на дієті з повітря і обіцянок.
Він вчепився зубами в пакет. ХРУСЬ! — і плівка здалася. Шредді їв швидко, жадібно і з неймовірною насолодою. Він ковтав шматки «Лікарської» майже не жуючи, прицмокуючи і видаючи звуки, схожі на задоволене бурчання мотоцикла на холостому ходу.
— М-м-м... — промугикав він із набитим ротом. — Ти відчуваєш цей букет? Фосфати, крохмаль і трохи смаку картону... Це смак справжнього життя, Міко! Це мажорна тональність!
Через тридцять секунд від Татової заначки залишилися лише шматки поліетилену. Шредді облизав вуса, потім лапи, а потім, для певності, ще й трохи килим, куди впала крапля сосисочного соку.
Він сито зітхнув і його живіт став помітно круглішим. Тепер педаль на його поясі натягнулася ще тугіше.
— Фух. — Шредді відкинувся на купу светрів. — Тепер, коли мої батарейки заряджені, час показати тобі магію.
Він підвівся на задні лапи. Це виглядало трохи комічно через його пухке пузо, але Шредді тримав поставу з гідністю короля.
— Дивись сюди, — він вказав кігтем на червону коробочку, що була закріплена на його широкому шкіряному поясі, якраз там, у людей зазвичай пупок. — Ти знаєш, що це?
— Кнопка виклику ліфта? — припустила Міка.
Шредді закотив очі під темними окулярами. 
— Ліфта? Ха! Це ліфт на небеса року! Це — Педаль Дисторшн. Це серце моєї музики. Без неї гітара звучить як... як твоя арфа. Чисто і нудно. Але з нею... з нею звук стає злим, кудлатим і могутнім.
Він подивився на Міку серйозно. 
— Хочеш спробувати?
Міка завагалася. 
— А струмом не вдарить?
— Тільки емоційним! — запевнив Шредді. — Ну ж бо. Тисни. Відчуй владу.
Міка простягнула палець. Вона обережно торкнулася червоної, трохи потертої кнопки на животі кота. Кнопка була теплою. Вона натиснула.
КЛАЦ! — пролунав чіткий, механічний звук перемикача.
Тієї ж миті на коробочці спалахнув яскравий, як око дракона, червоний світлодіод. А маленький комбік, що висів на боці Шредді, прокинувся. Він видав тихий, але загрозливий звук: З-з-з-з-з-з-з...
Це був звук електрики, яка готувалася до стрибка. Звук напруги. Звук, який обіцяв, що зараз станеться щось грандіозне.
Шредді взяв до лап свою маленьку гітару і ледь торкнувся струни. Тільки торкнувся. Але замість тихого «брень», з динаміка вирвався довгий, тягучий, хрипкий рик: «ДЖЖЖЖЖЖ....»
Шредді миттєво приглушив струни долонею, щоб звук не став занадто гучним. 
— Чула? — прошепотів він, і його вуса тремтіли від збудження. — Це вже не просто струна. Це монстр, якого ми випустили з клітки. І тепер ми керуємо цим монстром.
Міка дивилася на червоний вогник на пузі кота. Їй здавалося, що вона натиснула кнопку запуску ракети. Її пальці поколювало. Вона щойно перетворила тишу на гарчання. І їй це сподобалося.
Шредді вимкнув педаль, лампочка згасла з сумним «піу», і сів навпроти Міки. Він виглядав як професор, який збирається пояснити теорію відносності, використовуючи лише сосиску і виделку.
— Слухай уважно, мала, — почав він, поправляючи окуляри. — Я чув, як ти грала раніше. Це було... мило. Як мереживна серветка. Але рок-н-рол — це не серветка. Це пляма від кетчупу на білій скатертині. Розумієш?
Міка похитала головою. 
— Мама каже, що плями — це погано.
— Забудь, що каже Мама, — махнув лапою Шредді. — У музиці є два шляхи. Перший — це грати ноти. Це те, що робиш ти. Ти дивишся в папірець, бачиш чорну крапку і натискаєш струну. Це як бухгалтерія, тільки зі звуком.
Він підвівся і взяв свою гітару. 
— А другий шлях — це грати стан. Коли ти граєш рок, ти не думаєш: «Ой, це нота Фа». Ти думаєш: «Я хочу, щоб всі сусіди знали, що я сьогодні не виспався!».
— Але я виспалася, — чесно сказала Міка.
— Це метафора! — пирхнув Шредді. — Гаразд, почнемо з основ. Тобі не потрібна гітара, щоб бути рокером. Тобі потрібне Обличчя.
— Обличчя?
— Так. Ти граєш із таким виглядом, наче ти на прийомі в королеви і боїшся чхнути. Це неправильно. Справжній гітарист має виглядати так, ніби він щойно вкусив лимон, але цей лимон виявився найсмачнішим у світі. Або ніби в нього дуже сильно свербить спина, а він не може почухатися, тому він чухає струни.
Шредді продемонстрував. Він заплющив очі, зморщив носа, відкрив рота і зробив вираз болісної насолоди. 
— Ось так. Спробуй.
Міка спробувала. Вона наморщила лоба і випнула нижню губу. Шредді привідкрив одне око. 
— Ну... схоже на переляканого кролика, який побачив капусту. Але для початку піде.
Він підійшов до Великої Золотої Арфи і постукав по ній кігтем. 
— Ця штука... Вона велика. В неї забагато струн. Вона виглядає як решітка для нарізки яєць велетня. Але... — він хитро примружився. — У неї є потенціал. Якщо ми підключимо її до мого комбіка... Або якщо ти навчишся смикати ці струни так, ніби вони винні тобі гроші... Ми зробимо революцію.
— Ми? — перепитала Міка.
— Звісно. Ти ж годуєш мене сосисками. Я не можу залишити свого продюсера без освіти. Але на сьогодні досить. Мій живіт повний, а це означає, що час для «сієсти рок-зірки».
Шредді потягнувся, хруснувши всіма кісточками, і поліз назад у шафу. Він зарився в купу светрів, залишивши назовні лише кінчик чорного хвоста.
— І запам’ятай, Міко, — долинув його сонний голос із темряви. — Завтра ми почнемо справжню роботу. І, будь ласка, дізнайся, чи є у твого Тата ще той «фікус». Бо мій талант росте, і апетит теж.
Міка залишилася одна посеред кімнати. Вона подивилася на свою арфу. Інструмент блищав ідеальним золотом. Але тепер Міка дивилася на нього інакше. Вона спробувала зробити те обличчя, яке показував Шредді — «Обличчя Лимона».
Вона підійшла до арфи, зробила страшну гримасу і з силою смикнула найнижчу, басову струну. БРРРРРРРРРРРРРРНЬ!
Звук був густий і довгий. Він вібрував у підлозі. Міка усміхнулася. Це був не "Струмок у лісі". Це був початок чогось набагато цікавішого.