Глава 1. Тиша і нудьга

Книга 1. 
Присвячується моєму другу Олегу Зубко, 
який віддав своє життя боронячи Україну. 
Starving Souls - Drums

  
 
У місті, де будинки стояли так близько один до одного, що можна було побачити, якого кольору шкарпетки в’яже сусідка навпроти, жила дівчинка на ім'я Міка.
Міці було дев'ять років. Це такий вік, коли дитина зазвичай має розбиті коліна, кишені, повні важливих камінців, і хоча б одну дірку на футболці. Але у Міки не було ні камінців, ні дірок. У неї були лише білі колготки, які ніколи не сповзали, і рівна спина.
Квартира Міки нагадувала акваріум, у якому щойно поміняли воду. Тут пахло лавандою, антисептиком і тривогою.
Батьки Міки були чудовими людьми, але вони страждали на хворобу, дуже поширену серед сучасних дорослих — «Гіпертурботу Звичайну».
Тато Міки працював вдома. Він сидів у своєму кабінеті, оточений трьома моніторами, і стежив за графіками криптовалют. Його настрій залежав від кольору ліній на екрані. Якщо лінія йшла вгору, він виходив на кухню і казав: «Ми живемо!». Якщо лінія йшла вниз, а це траплялося часто, він шепотів: «Ми банкрути, треба економити на серветках» і починав гуглити симптоми рідкісних хвороб, щоб відволіктися.
Мама Міки працювала менеджеркою з ефективності, тому вдома вона теж усе «ефективно організовувала». Міка мала розклад:

•    08:00 — Йога для постави.
•    14:00 — Каліграфія (щоб розвивати мозок).
•    16:00 — Музика (щоб розвивати душу).
•    18:00 — Тиха година (щоб не нервувати Тата).
Батьки часто стояли під дверима дитячої кімнати і перешіптувалися: 
— Ти бачиш? Вона знову просто сидить і дивиться у вікно. 
— Це точно дефіцит уваги, — зітхав Тато. — Або меланхолія індиго. Я читав про це на форумі. 
— А може, це аутизм? — хвилювалася Мама. — Вона така тиха. Звичайні діти кричать, бігають, ламають вази. А Міка... вона ідеальна. Це підозріло.
Насправді ж у Міки не було ніякого дефіциту уваги. У неї був надлишок нудьги.
Прямо зараз Міка сиділа посеред своєї бездоганно прибраної кімнати. Перед нею височіла Велика Золота Арфа. Цей інструмент батьки вибрали тому, що скрипка скрипить і дратує Тата, барабани — це взагалі варварство, а арфа — це «ангельськи й тихо».
Міка поклала тонкі пальці на струни. Вона мала грати «Етюд №5: Струмок у лісі». Плінь... Плінь... — сумно озвалася арфа.
Звук був чистий, красивий і нестерпно нудний. Міка подивилася у вікно. Навпроти, у вікні сусіднього будинку, виднілася кухня старенької пані Клари. Пані Клара саме намагалася зняти відео на телефон, поставивши його на банку з цукром, але телефон постійно падав обличчям у тісто. Пані Клара виглядала так само розгублено, як почувалася Міка.
— Я не хочу бути струмком, — прошепотіла Міка арфі. — Я хочу бути... водоспадом. Або хоча б калюжею, в яку хтось стрибнув із розбігу.
Вона спробувала підтягнути одну струну, яка звучала трохи фальшиво. Насправді ні, просто Міці хотілося хоч якоїсь дії. Кілок не піддавався. 
— Технічна проблема, — сказала сама собі Міка голосом Тата. — Потрібна консультація.
Вона відклала арфу і потягнулася до планшета, який лежав на столі. На планшеті стояв «Батьківський контроль», що дозволяв відкривати тільки сайти з котиками, математикою та класичною музикою.
— Як налаштувати арфу, — ввела Міка в пошук сервісу «Тюбик». Вона ще не знала, що цей запит стане останньою нудною річчю в її житті.
Екран планшета засвітився блідим, безпечним світлом. Результати пошуку були саме такими, як і все життя Міки: правильними і нестерпно нудними.
Перше відео називалося: «Налаштування арфи: метод професора Штромберга (2 години лекції)». Друге: «Чому ваша струна "Ля" сумує? Психологія інструменту».
Міка зітхнула так тяжко, що її чубчик підлетів угору. Вона вже занесла палець, щоб натиснути на професора Штромберга, як раптом сталося диво.
Чи то «Тюбик» дав збій, чи то десь у надрах інтернету штучний інтелект вирішив, що з нього досить нудоти, але екран блимнув і сам підсунув Міці відео з рекомендацій.
На обкладинці були не професори. Там були суворі чоловіки в чорному, які стояли на фоні цілого океану скрипок і віолончелей. Назва відео містила магічне слово: «Symphony».
— Симфонія, — прочитала Міка пошепки. — Мама каже, що симфонія — це корисно для травлення.
Вона натиснула «Play».
Спочатку все йшло добре. Зазвучали скрипки. Вони грали тривожно, але красиво, схоже на саундтрек до фільму, де герой губить черевик. Міка розслабилася. Вона навіть вирівняла спину.
А потім...
Потім сталося «ДЖ-ДЖ-ДЖ!».
Це був звук, якого не існувало в таблиці дозволених звуків її квартири. Це був звук, наче тисяча розлючених джмелів врізалися в електричну трансформаторну будку.
Вступили барабани. БАМ! ТРАХ! БУ-ДУМ! Це були не ті інтелігентні литаври, які Міка бачила в філармонії. Ні. Барабанщик бив по інструментах так, наче вони винні йому гроші.
Міка мала б злякатися. Вона мала б негайно закрити планшет, помити руки з милом і прочитати три сторінки енциклопедії, щоб очиститися. Її мозок кричав: «Вимкни! Це хаос! Тато зараз отримає інфаркт, а у Мами скисне йогурт!».
Але її руки не слухалися. Вона дивилася, як соліст — чоловік із такими татуюваннями, що Мама б зомліла, — підійшов до мікрофона і загарчав. Він не співав ноти. Він їх випльовував.
І найдивніше сталося з самою Мікою. Її права нога, одягнена в білосніжну колготку і лакований черевичок, раптом почала жити власним життям. Туп-туп-туп. Вона відбивала ритм.
У грудях Міки, там, де зазвичай було тихо і спокійно, наче в порожній бібліотеці, раптом стало гаряче. Їй захотілося не сидіти рівно. Їй захотілося встати і... трясти головою? Стрибати? Вона не знала цього слова, але їй захотілося слемитись.
— То ось воно що... — прошепотіла Міка, дивлячись на екран круглими очима. — Музика може бути... брудною? І смачною?
Відео закінчувалося. Останній акорд завис у повітрі, гучний і вібруючий. Екран погас, залишивши Міку в темряві її власного відображення.
Але звук не зник.
Десь зовсім поруч, не з планшета, а з реального світу, пролунало те саме, тільки набагато гірше і фальшивіше: «ВІІІІУУУУ-ДЖ-ДЖ-СКРИИИП!»
Це було схоже на те, якби ту саму пісню намагалися зіграти на іржавій тертці для моркви. Звук линув з вулиці, прямо у відчинену кватирку.
Міка зіскочила зі стільця. Вона навіть забула поправити складки на спідниці, що було порушенням Правила №4 («Леді завжди виглядає охайно»). Але зараз її цікавило інше правило, а саме Правило №1: «У нашому дворі панує абсолютна тиша».
А за вікном відбувалося Злочинне Порушення Тиші.
Цей звук не був схожий на музику. Він нагадував ситуацію, коли два трамваї намагаються поцілуватися на великій швидкості. СКРИИИИП! БУМ! ДЗИНЬ!
Міка притиснула носа до шибки. Внизу, під її вікном, був ідеальний двір. Там ріс ідеальний газон, підстрижений манікюрними ножицями. Там стояла лавка, на якій ніхто ніколи не сидів, щоб не зім’яти фарбу.
Але сьогодні цю ідилію псувала одна Чорна Пляма.
На козирку під’їзду стояв кіт. Він був великий, чорний, як ніч без зірок, і такий пухнастий, що здавалося, ніби він щойно виліз із центрифуги для сушіння білизни. Одне вухо в нього було хвацько надірване, а на шиї красувався нашийник із металевими заклепками.
Але найдивнішим було не це. На поясі у кота, прямо на пухнастому пузі, висіла якась червона коробочка з лампочкою. На боці теліпалася чорна скринька, з якої стирчали дроти. А в лапах він тримав... 
— Гітару? — не повірила своїм очам Міка.
Це була крихітна, обшарпана електрогітара, зроблена, здається, з коробки з-під сигар і грифа від зламаної скрипки.
Кіт стояв у позі рок-зірки, ноги ширше плечей, і з усієї сили лупив лапою по струнах. ДЖ-ДЖ-ДЖ! — ревів комбік на його боці. Звук був жахливий. Але кіт виглядав так, наче він виступає на стадіоні «Вемблі».
Раптом із-за рогу вибіг двірник Гриць. Гриць був володарем двору. Його мітла була його скіпетром, а помаранчевий жилет — королівською мантією. Він ненавидів дві речі: осіннє листя і шум.
— Ану геть! — закричав Гриць, розмахуючи мітлою, як самурайським мечем. — Пшол вон, волохатий демон! Ти мені всіх голубів розполохаєш! У них від тебе нетравлення!
Кіт перестав грати. Він повільно, з гідністю повернув голову до двірника. Потім поправив темні окуляри, які з’їхали йому на ніс, так, він був ще й в окулярах!
— Демон? — перепитав кіт. Його голос був хрипким, наче він усе життя харчувався наждачним папером. — Я не демон, старий. Я — Шредді! І це не шум, це саундчек! Тобі не зрозуміти, ти слухаєш тільки шурхіт своєї мітли!
Міка аж рота відкрила. Кіт говорив! І він грубив двірнику Грицю! У світі Міки це було рівносильно тому, щоб нагрубити пам’ятнику.
— Ах ти ж блохастий хуліган! — заревів Гриць і кинув у кота ганчірку.
Ганчірка шльопнулася поруч із лапою Шредді. Кіт презирливо глянув на неї, потім натиснув лапою на червону кнопку на животі. Лампочка згасла.
— Інтелігенція пішла... — пробурчав кіт. — Ніякої поваги до мистецтва. Ну все, час робити ноги.
Шредді закинув гітару за спину, підтягнув штани, яких на ньому не було, але він зробив такий жест, і подивився вгору. Прямо на Міку.
Його зелені очі зустрілися з її блакитними очима. 
— Гей, мала! — крикнув він, і Міка могла б присягнути, що він їй підморгнув. — Відходь від вікна, зараз буде трюк «Сходження на Еверест»!
І він стрибнув на стіну, чіпляючись кігтями за старий виноград, що плівся якраз до вікна Міки.
Шредді ліз угору. І треба чесно визнати: для "легенди року" він був у жахливій фізичній формі.
Це не було схоже на граційне сходження ніндзя. Це було схоже на те, як мішок із картоплею, до якого прив’язали каструлі, намагається видертися по стіні.
Старий виноград тріщав. Гітара за спиною Шредді чіплялася кілками за гілки: БЛИНЬ! Комбік на боці бився об цеглу: БЕМЦ! Сам Шредді голосно сопів і буркотів собі під ніс щось про "дієту на сосисках" і "гравітацію, яка явно не любить хорошу музику".
Міка заціпеніла біля вікна. Вона бачила, як до неї наближається ця чорна, пихкаюча хмара хаосу. Залишалося пів метра... тридцять сантиметрів...
— Приймай вантаж! — прохрипів кіт і, зробивши останній відчайдушний ривок, перевалився через підвіконня.
Він не приземлився на чотири лапи, як це роблять порядні коти в рекламі корму. Він з гуркотом впав на бік, заплутавшись у власних дротах. ГУ-ГУХ!
А потім його комбік, який, очевидно, образився на таке ставлення, видав пронизливий, високий писк: ПІІІІІІІІІІІІІІІ...
Шредді шалено замахав лапами і ляснув по комбіку: 
— Та заткнись ти! Не бачиш, ми в тилу ворога!
Звук затих. У кімнаті запала тиша. Але це була вже не та ідеальна тиша, що раніше. Ця тиша була напружена, як надута кулька.
Шредді сів. Він був весь у павутинні, сухому листі та штукатурці. Він виглядав як вугілля, яке кинули на сніг — адже килим у кімнаті Міки був білосніжним.
Кіт поправив темні окуляри, які тепер висіли на одному вусі, і оглянув кімнату. 
— Ого, — сказав він, скривившись. — Тут що, операційна? Чому так чисто? Від цього запаху лаванди в мене починається алергія на життя.
Він подивився на Міку. Міка стояла, притиснувши руки до грудей. Її очі були круглими, як вінілові платівки. 
— Ти... ти забруднив килим, — прошепотіла вона. Це було єдине, що спало їй на думку.
— Килим? — Шредді глянув на брудні сліди від своїх лап. — Дитинко, це не бруд. Це — автограф. Років через десять цей шматок килима продадуть на аукціоні за мільйон.
Раптом із коридору долинув звук, страшніший за будь-який двірницький крик. Це були кроки Мами.
— Міко! — голос Мами звучав тривожно. — Що там впало? Це була арфа?! Скажи мені, що це не арфа! У мене серце калатає, як у кролика!
Шредді завмер. Його вуха притиснулися до голови. 
— Це поліція моралі? — швидко запитав він пошепки. — Чи санітари?
Міка подивилася на двері, потім на кота. У її голові відбувалася боротьба. Правильна Міка мала б закричати: «Мамо, тут дикий звір!». Але Нова Міка, яка п’ять хвилин тому слухала барабани, зробила інший вибір.
Вона схопила Шредді. Він був важкий і теплий. Від нього пахло старим гаражем, пилом і свободою.
— Гей! Без рук! Я зірка! — обурився кіт, але не пручався.
Міка підбігла до шафи, відчинила дверцята і запхнула туди «легенду року» разом із його гітарою.
— Тихо! — шикнула вона і зачинила дверцята.
В ту саму мить у кімнату влетіла Мама. Вона тримала в руках пульверизатор із дезінфектором, як пістолет.
Мама зупинилася посеред кімнати і різко повела носом, наче мисливська собака, яка відчула фазана. Але замість фазана вона відчула щось набагато гірше: запах вулиці.
— Міко! — вигукнула вона, опускаючи пульверизатор, але не прибираючи пальця з курка. — Тут пахне... пахне бензином! І старими ганчірками! І, здається, смаженою гумою! Що тут сталося? І чому ти стоїш на цьому місці, як вкопана?
Міка справді стояла як статуя, широко розставивши ноги. Вона намагалася своїми капцями закрити дві величезні чорні плями на білому килимі, які залишив Шредді.
— Я... — Міка гарячково шукала в голові варіанти. Сказати правду? Неможливо. Сказати, що це вона сама пахне бензином? Ще гірше. — Я просто відкрила вікно, мамо. Там, на вулиці... проїхав дуже старий трактор.
Мама підозріло примружилася. 
— Трактор? У нашому районі? Це нечувано. Я напишу скаргу в муніципалітет.
Вона зробила крок уперед, і Міка затамувала подих. З шафи, яка була прямо за спиною Міки, почувся тихий, але виразний звук: «Хррр-пчхи!».
Мама завмерла. 
— Ти чула? — прошепотіла вона, бліднучи. — У шафі хтось є.
— Ні! — вигукнула Міка занадто голосно. — Це... це шафа скрипнула! Від протягу! Трактор проїхав, землю струснуло, і шафа... чхнула. Тобто скрипнула!
Мама подивилася на доньку, потім на шафу, потім знову на доньку. Вона підійшла до вікна і рішуче зачинила його. 
— Ніяких тракторів. Ніяких протягів. І, будь ласка, Міко, не стій так дивно. Це псує твою поставу. Я піду приготую заспокійливий чай з ромашки. Мені здається, у мене починається аритмія від цього запаху.
Мама щедро побризкала повітря дезінфектором, хмара з запахом "Альпійської свіжості" накрила кімнату, і вийшла, причинивши двері.
Міка почекала рівно десять секунд. Потім вона видихнула і відчинила дверцята шафи.
У темряві, на купі її зимових светрів, сидів Шредді. Він уже встиг зняти окуляри і тепер протирав їх краєчком її улюбленого кашемірового шарфа.
— Твоя мама — небезпечна жінка, — сказав кіт серйозно. — У неї нюх, як у податкового інспектора. Ще б трохи, і вона б знайшла мене. А я, між іншим, не задекларований.
— Ти зіпсував мій шарф, — сказала Міка, але в її голосі не було злості.
— Я його покращив, — заперечив Шредді. — Тепер він пахне пригодами, а не нафталіном. Слухай сюди, мала. Я тут подумав... Мені треба десь пересидіти, поки той скажений двірник не заспокоїться. Твоя шафа — не люкс-готель, звісно. Темнувато, акустика погана, і забагато рожевого... Але я готовий залишитися.
Він подивився на Міку своїми зеленими очима, в яких стрибали бісики. — Але в мене є Райдер. Знаєш, що таке технічний райдер зірки?
Міка похитала головою.
— Це список вимог! — Шредді загнув один пазуристий палець. — Пункт перший: Їжа. Я не їм сухий корм, це для невдах. Мені потрібні сосиски. Бажано вищого ґатунку. І тунець. У власному соку, не в олії, я бережу фігуру. 
Він загнув другий палець. 
— Пункт другий: Тиша. Коли я сплю вдень — ніяких гам на арфі. І пункт третій, — він нахилився до неї ближче. — Ти нікому про мене не кажеш. Це буде наш маленький, брудний секрет. Домовилися?
Міка подивилася на чорного, кудлатого кота, який нахабно сидів на її одязі. Вона згадала звук гітар з відео Металіки. Вона згадала, як її нога тупотіла в ритм. Її ідеальне, нудне життя закінчилося. І почалося щось набагато цікавіше.
— Домовилися, — сказала Міка. — Але з тебе — навчити мене того... як ти це назвав? "Дж-дж-дж"?
Шредді усміхнувся, оголивши гострі білі ікла. 
— О, мала... Ми з тобою зробимо такий "Дж-дж-дж", що в цьому будинку повідпадають шпалери. А тепер — неси сосиски. Рок-н-рол зголоднів.