Без раннього пробудження. 11

 Чи було мені страшно? Чи готовий був я зустрітися зі ще однією поза розумовою реальнцстю? Та мабуть так! Тобто страшно було, а от на рахунок того, що не вкладається в голові дорослої людини, не знаю. Не впевнений. 
 

Проходячи по коридору в напрямку вхідних дверей, я знову зайшов до кухні. Де позбувся пляшки з вином та бокалів, а на заміну їм прийшов ліхтарик, який я взяв з верхньої, підвісної шухляди. Крістін намагалася зупинити мене і дізнатися, що такого могло трапитися. Але побачивши те, що я ніяк не реагував на їі вмовляння пояснити свою дивну поведінку, вирішила дати мені спокій. 
 

- Максе! Я взагалі до тебе звертаюся! Чуєш??? - кричала дружина мені в слід, а я навіть не думав тоді про те, щоб їй якось відповісти. 
Плач сина примусив жінку дати мені спокій. 
- Ось бачиш, що ти накоїв! І малого рознервував, - чув я голос Крісті, а сам вже стояв на порозі власного будинку, пильно вдивляючись в темряву. Відчувши холодний сніг босими ногами, я повернувся до коридору і швиденько накинув на ноги зимові кросівки. Я просто встромив у взуття свої холодні ноги, навіть не захнурувавши його. 
 

?- Вбий лиса. Вбий хитрого лиса. Він не обмежеться моїми гусьми, - крутилися слова в моїй голові. 
На вулиці був досить яскравий вечір. Повня та біле хутро котре всипало землю, знали свою роботу. Сніг рипів під моїми кросівками, а я ввімкнувши ліхтарика шукав на землі сліди чужинця. Чужинця, який змусив мене покинути тепленьку оселю і вибігти на вулицю без верхнього одягу. Добре хоч те, що я був у в'язаному світері та у зимових, теплих штаніх. 
 

- А я як раз думав перевдягатися, - промайнула думка в моїй голові, коли здоровенна сніжинка впала мені за шиворот. 
Світло від ліхтарика бігало з одного боку подвір'я до іншого, та слідів присутності чужинця я не помічав. Не було слідів від лап навіть охоронця нашого подвір'я, якого кликкли Шейхом. Шейх - це наша собака, яку нам подарували друзі минулого року на нашу з Крісті річницю весілля. Підійшовши в притул до буди в які мешкала собака я помітив те, що Шейх без тузрботно спав у власних володіннях. 
 

- Не такі вони й злі ці Німецькі вівчарки. Особливо коли їх захоплює втома, - з якоюсь не довірою подумав я і покликав свого охоронця. 
- Шейх! Прокидайся вже! У нас чужинець! - серйозним голосом сказав я. І собака різко вибігла до мене зі своєї теплої буди в зимову холоднечу. 
 

- Значит ти нічого не чув і не бачив? - грайливо запитав я в Шейша, приглажуючи йому шерсть на голові. 
- Шукай! Чужий! - дав я команду собаці, якої сам його і навчив. Друзі радили віддати собаку в спеціальну школу. Де б його навчили виконувати різноманітні команди. Та ми з Крісті вирішили зекономити сімейний бюджет і спробували навчити Шейха без сторонньої допомоги. На диво тренування пройшли тільки в радість. Виявляється собаки цієї породи досить добре піддаються дресеруванню. 
Шейх замотав своїм пухнастим хвостом та метушливо забігав по подвір'ю. Ще мить і собака зникла за південно - східною стороною будинку. Як раз в тому місці де й знаходилася кімната малого Саймона. Точніше кажучи там було вікно до кімнати сина. Саме те вікно, через яке я й помітив чийсь палаючий погляд. 
 

-  Гав... Гав...Гав..., - почув я голос Шейха і ще швидше рушив за ним. Сніг залітав мені до рота та обліщпляв обличчя. Мороз пощипува носа та кінчики вух, а пальці правої руки тримаючи ліхтар, стали багряно червоними.