Без раннього пробудження. 8

2003 рік. 

Птахів на картині лишилося двоє. Двоє гусей з вісімнадцяти. Двоє!!!
 

" Куди? Як? Як це можливо??? " - перепліталися думки в моїй голові. Я помітив одну цікаву річ! Фарба зникала в зимку, коли на вулиці панував січень-лютий місяць. Ось і тепер вісімнадцятого лютого я вдивлявся в зимний краєвид, який був зображений на кантині. На тій чортовій картині! 
 

Звичайно до того часу я почав власне розслідування, що-до колишнього мешканця даного будинку і можливо автора загадкової мазанини. Місцеві старожили розповідали мені про дивака, який і побудував цей будинок. Цей чоловік побудував сімейне гніздечко після Другої Світової війни. На той час він мав двох синів, віком десяти та чотирнадцяти років. Та красуню донечку віком семи років. Місцеві говорили, що вони з дружиною були настільки зразковим подружжям, настільки це можливо. Генрі та Марі, так зваши колишніх власників будинка, на люди виходили тільки в присутності одне одного. І при проведенні будь якого місцевого свята, яке організовувалося в тісному кругу мешканців, Генрі жодного разу не був помічиний без супроводу коханої дружини. А Марі, в свою чергу, ніколи не відпускала чоловіка з міцних тенет справжнього кохання. 
 

Роки йшли. Будинок розбудовувався. Діти підростали та почали відлітати з батьківського гніздечка. Ось так вже в одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомому році залишила помешкання їх менша донька. Їх маленька Кейсі. 
 

Та діти не забували своїх батькцв. Вони родинами постійно приїздили на різні свята до рідного міста, до рідного дому. Діти, онуки і навіть вже правнуки родини Сванс, саме таке прізвище мали власники будинку, стали частими відвідувачам містечка Хоріш.
 

Це те все, що я міг дізнатися хорошого про цю родину. Хорошого! 
А було й погане! На сам перед старість. Діти до помешкання батьків приїздили все рідше. У кожного намалювалися життєві проблеми, від яких хочеш-нехочеш нікуди не подінешся. Подвір'я Свансів з кожним роком відвикало від радісного сміху дітвори та веселих жартів Кейсі. Так! У всьому винен час скажете Ви, а я погоджуюся з Вами повністю. Ще нікому не вдалося спинити годинникову стрілку. НІКОМУ! 
 

Так в віці шістдесяти шести років час забрав у старого Генрі його Марі. Точніше сказати рак головного мозку забрав її.
Місцеві розповідали, що старий дуже гірко пережив цю втрату, адже вони так кохали одне одного. 
Після смерті дружини, за переказами місцевого населення, все у старого Генрі пішло шкереберть. Генрі перестав виходити з власного будинку. 

Сусіди могли місяцями не спостерігати старого в себе на подвір'ї. Говорили навіть те, що старий приютив якогось незнайомця, котрий блукав містом у пошуках їжі. Генрі пожалів бідолагу і надав йому прихисток.  
 

- А без домний був обдарованою Богом людиною. Він бездоганно володів кісточкою і міг зобразити все, абсолютно все на що кинув своє око, - говорив мені старий Дженкінс, ледь рухаючи своїми сухими губами. - Мені одного разу довелося особисто познайомитися з цією особою. 

Якщо стара пам'ять мене не підводить звали його Аланом..., чи Абрамом..., це не важливо, - і Дженкінс закашляв так, ніби вже в останнє. - Палити покинув дуже давно, а кашель мабуть ніколи мене не покине. Тільки коли гвіздки вгатять в кришку домовини, тоді .... кахи, кахии, кахииии, - знов подавився стариган. - То на чому я там закінчив? Ага! Мені колись довелося поглянути в його очі. В очі цього митця. І вони... 

Вони не схожі на очі звичайної людини, - і Дженкінс нахилив свою сіду голову ближче до мене. - Підсунся ближче Максе! Підсунся я прошепочу тобі де-що, - і я нахилився у відповідь. - Ці очі я бачу до сих пір у своїх снах... кахиииии, кахииииииии, кахиииииииии, - здається на цьому моя розмова зі старим Дженкінсом прийшла до завершення.