Без раннього пробудження. 2

 Ну звісно ми не могли не знати того, що будинок пережив не одного власника і того, що в його стінах відбувалися як радісні так і сумні події. Але був один величезний аргумент на перекір усім незгодам і суперечкам на рахунок будинку. ВІН НАМ СПОДОБАВСЯ!!! ДУЖЕ!!! 
 

Саме місце де був побудований будинок викликало, особисто в мене, ще яке захоплення. Колишній власник побудував його поблизу місцевого парку. Та мабуть краще сказати прямісінько у самому пару. Бо перетнувши столітню, кам'яну дорогу ви відразу опиняєтесь посеред височезних дерев, вдихаючи лісові аромати та слухаючи пташиний спів. Тереторія місцевого парку займала приблизно півтора гектара землі і цього вдосталь вистачало для того, щоб насолодитися прогулянкою по ньому. За сам парк, точніше за його землю, точилася нікому не помітна війна на паперах, яку ніяк не могли закінчити чиновники сусідніх міст. Одні папери свідчили про те, що парк повністю належить містечку Говтас, а інші ніби чітко вказували на те, що земля на якій росте парк належить містечку Херіш. Цим можна було пояснити  занедбаність парку. 

Прибиральні служби нехтували паперами і спихали роботу по прибиранню місцевості одна на одну. Місцеві жителі котрі мешкали біля цього чудового місця самі навчилися доглядати і приохаювати парк. Йдеться про тих жителів, які мешкали безпосередньо біля нього. Таким жителем виявився й я. 
Спочатку помешкання не викликало цікавості у нас з Крісті, так звуть мою дружину, але вже потім ми були простотв захваті від цого старого будинку. Довелося гарненько попрацювати, щоб відкрити всю красу дворища, та ми впоралися. І вже за де який час ми стали повноцінною родиною з власним будинком. Звісно роботи ще лишалося багато, але ми так цього хотіли! І робили це з задоволенням. Кожен сміттєвоз, який був заповнений мотлохом з нашого нового подвір'я, робив нас щасливішими і наблежав до мети. 
 

- Максе! Це все тепер належить нам! - радісно говорила Крісті дивлячись на очищене подвір'я. 
- Так, так, - повторював я, вдивляючись в таке бажане мені обличчя коханої людини. 
Зараз багато можна було б розповідати про наш бажаний переїзд у власне гніздечко та мова зараз не про те, як і по яким кретеріям обрати будинок. У кожного в житті різні погляди на це. Комусь до вподоби скромне помешкання, а хтось задовольниться пентхаусом. 
 

- Максе! Навіщо ти лишив цей старий мотлох? - запитила тоді мене моя дружина, дивлячись при цьому на стару картину.
Вона була і справді стара й занедбана. Написана хто знає якими фарбами і хто знає на якій поверхні. Чи то шматок ДСП, чи то ДВП... Коротче полотном там і не пахло. 
- Подивися яка стара річ! Шкода викидати такий витвір мистейцтва, - з посмішкою на обличчі я відповів своїй дружині і поклав картину до тих речей, які не збираюся викинути. Серед яких була стара гітара шестиструнка та звісно струн на ній давно вже не було. А замість черв'ячного механізму натягування струн, світилися шість отворів у грифові гітари.  Був в тій купі й старий програвач для платівок, який виявився розколотим на дві частини та я все одно вирішив для чогось його лишити. Можливо хотів полагодити. Можливо! Вже не згадаю. Валялися там навіть старезні боксерські рукавички, які були настільки пошкоджені часом, що навіть шкіра на ниш протикалася від дотику. До речі про рукавички! Вони йдосі прикрашають мій робочий кабінет. Я влачноруч замінив стару шкіру і обтягнув їх новенькою. 
- " А можливо колись в цих рукавичках розпочинав свої тренування сам Роккі Марчіано " - ця думка йдосі живе в моїй голові.