Він. 8

Ось діти дісталися старого ставка. Вода в ньому була чистою, а по колу той обріс липихою. Брат із сестрою давно не риболовили, тому і стежина до їхнього риболовного місця заросла травою. В цю пору року трава була високою та пожовклою. Але дітвору сьогодні зовсім не цікавив вигляд ставка та його вміст на рибу. Вони прийшли сюди зовсім з іншої причини. 
- Норо, ти не пам"ятаєш де саме ми знайшли іграшкового хлопчика? - Роздивляючись навколо себе сказав Енді. Місцевість так змінилася з того часу. 
 

- Я пам"ятаю лишень те, що помітила його носа, який стерчав з пожовклого листя. А де саме це було..., нажаль..., не пам"ятаю, - не весело відповіла дівчинка. - Яка різниця! Давай зариємо Пінокіо в якомусь іншому місті і підемо швидше додому! Скоро вже прийдуть мої друзі на святкування дня народження, а ми й досі вештаємося тут. 
 - "Хвостику"! Я напевно впізнав! Я згадав! Он подивися на он те дерево! Просто тоді воно було на багато менше. Тому нас це і ввело в оману! - Радісно вигукнув Енді, вказуючи в бік великої осики. - Яка вона стала величезна. Я раніше і не помічав! - Продовжував говорити юнак. 
 

- Ось тримай лопату і пошвидше покінчемо з цим, - вимовила дівчина, все більше показуючи своє невдоволення. 
Хлопець опустив торбину на землю і взявся кінчиком лопати розгрібати спресоване часом гниле, старезне листя лісових дерев. 
- Дивися, щоб нікуди не втік! - даючи наказ сестрі Енді опустився на коліна. - Правду тато говорив: від снігу нічого не лишиться окрім грязила.  
- Братику! Може вже досить довбати! Прикриємо його...,           дзииинььь...

 - під ніжний голосок дівчини почувся якийсь дзвінкий звук. 
 

- Це лопата наткнулася на камінь в землі, - спокійно сказав Енді, голосом всезнайки. 
Опустивши праву руку в видовбану канаву, хлопець почав викидати на поверхню сиру землю. Рука Енді повністю ховалася в норі і юнак вирішив, що яма вже досить глибока. 
- Ось тепер думаю достатньо! Піднявшись з землі промовив Енді. Наш друг ще не втік? - жартівливо запитав той сестру.  
- Ось, тримай! - простягнувши руку, Нора передала хлопцеві торбину з Пінокіо. 
Енді вклав іграшку в свіжо вириту могилу.
 

- Я навіть з розміром не прогадав! - наче хизувався зробленим сказав юнак. - Цей чорний, земляний квадрат як-раз під твоє пластикове тіло. Носатий виродок! Мене не проведеш. Я знав, що ти причетний до невдач, які траплялися у моїй родині! - прикидаючи землею іграшку виказував своє невдоволення Енді. 
 - От і все. Ходімо братику. День народження! Не забув? Друзі вже мабуть чекають на мене! А я... 
 

- Та все, закінчую вже, закінчую, - приляпуючи лопатою горбик землі сказав хлопець. Норо! Поглянь! - Енді вказав пальцем на місце, трішечки правіше від свіжо-закопаної, іграшкової могилки. Ось де ми відкопали його! Але я не пам"ятаю, щоб я тоді пересував цю каменюку. - Хлопець уважно дивився на шматок каменю, який був схожий на могильну плиту. Енді бачив такі на кладовищі, коли ходив з батьками відвідувати померлих родичів татка. А ще, в крамниці "Ретуальних послуг", яка знаходилася на окраєні міста. 
- Там щось викарбувано не зрозумілою мовою, - стараючись прочитати затерті часом літери промовив юнак. 
Енді взяв до рук торбину, в якій приніс сюди Пінокіо і почав витирати кам"яну брилу, намагаючись розгледіти написане. Під впливом тканини на камені стали виднітися літери, а потім..., 
 

  "NOLI TURBAE, MALUM INCIPIAM", - вдалося прочитати Енді слова, великими літерами. 
 

- Щоб це могло значити? - будучи в роздумах промовив хлопець. - Схоже на "латинь". Ми у школі проходили схоже по історії. А можливо...
- Енді, мені вже якось моторошно від цього-всього. Прошу тебе, ходімо додому. Якщо ти не підеш, то я сама піду, - брала на шантаж брата маленька дівчинка. 
- Допоможи надвинути брилу на Пінокіо і одразу йдемо. Притиснемо, щоб не вибрався, - сказав Енді готуючись пересувати каменюку. 
-Та куди він подінеться? - не охоче зробила кроки в сторону брата Нора. 
- Ааа..., він ще той виродок, - пробурчав хлопчина.

 * 
 

Повернувшись діти застали вдома гостей, які були запрошені для святкування дня народження Нори. Друзі та родичі принесли подарунки, яким дівчинка щиро раділа.
Про пластикового Пінокіо ніхто того дня більше не згадував. Старалися не згадувати про нього в родині наступного року. Наступні роки, десятиліття. Ставок з часом висох та перестав вабити рибалок. Енді та Нора переїхали від батьків з рідного містечка, зробивши крок в доросле життя. Нора вийшла заміж та народила  прекрасну дівчинку. Енді також одружився, але потім невдовзі розлучився. Колишня дружина Анжеліка вважала винним у розлученні Енді, посилаючись на його важкий характер. Дітей у подружжя не було. Не встигли. Тому і розбігатися було на багато простіше. 
 

До рідного містечка Енді з сестрою приїздили все рідше. Стежки по яким бігала колись безтурботна малеча давно забуті. Поросли високою травою, немов-би відмовляючись пускати у свої володіння інших. Енді навідуючи батьків не раз зоставався на ніч, у таких рідних колись стінах. Звичайно чоловік наважився одного разу піти до того місця, де був колись ставок. Та непролазні хащі не пускали його туди. Саме до того містя. До місця, яке так вабило Енді. Так вабило. У своїх снах, точніше сказати нічних кошмарах, чоловік не раз потрапляв сюди: 
 

"Ось він пробирається через колючий, немов бритва, терен. Розгрібає руками високу траву, що стоїть на його шляху. Чорні ворони кружляють над головою.
- Каррр,... Каррр, - ніби намагаються переконати чоловіка повернути назад. Енді добрався до старого дерева, на сухій гілці якого висіла стара, пошарпана торбина. Саме та торбина. Під деревом він бачить кам"яну брилу, з не розбірливими словами на ній.
 

- Каррр...Каррр..., Каррр, - птахи кричать все голосніше і голосніше. І ось..., чоловік помічає яскраво-рожевого шипа, який стерчить із землі прямісінько біля краю могильної плити. Неначе вдихає гострим носом лісовий аромат. 
- А що? Повітря не вистачає? Пластиковий вииирооодооок..." - голосно кричить чоловік і прокидається.