Сім хвилин 8.

 На вулиці вже було досить темно, тому Лукас вирішив взяти ліхтарик, який знаходився в їхній кімнаті. Відчинивши двері, Лукас відразу помітив подушку, котра валялася на підлозі. Хлопець  здогадався, що брат прочитав листа і тепер треба було швидше знайти його. Схопивши ліхтарика зі столу Лу помчав наче навіжений на подвір"я, та Ларі ніде не було видно. Хлопець швидко біг до лісу, у непролазні хащі. Ніби не видима сила тягнула його туди. До болота він добіг дуже швидко. Темрява виїдала очі, до якої домішався туман. Навіть ліхтар не дуже допомагав в такій змішаній пітьмі. Ось його права нога провалилася в щось м"яке.
- Вже болото, куди він міг подітися? Ларі, Ларі чорт забирай, де ти, Ларі? - кричав хлопець у все горло. Відповіді він не чув. Та і серце, кляте братерське серце, підказувало що не почує, коли опустивши світло фонаря до низу, щоб витягнути ногу з болота, Лукас помітив крізь туманну плівку пом"ятий аркуш паперу. Саме той пом"ятий аркуш, який ховався від Ларі під подушкою.  
Тіло брата, Лукас так і не знайшов. Йому все і так було зрозуміло. Не можна навіть уявити ту біль, яку переживав молодий хлопець в ту мить. А що відчував Ларі, коли прочитав клятого листа? Все це, так і залишится загадкою. Таємницею двох братів. 
З ранку Лукаса знайшли повішеного на вході до їдальні. Офіцер, який робив обхід тереторії витяг з петлі задубівше тіло хлопця і відразу сповістив керівництво. Порадившись в закритому кабінеті, командирами було прийняте рішенгня не розголошувати про надзвичайну подію, яка сталася вночі. Тіло Лукаса замурували в стіні не добудованого приміщення, а тіло його брата Ларі так і лишилося безвісти пропавшим. Рідні хлопців розповіли зовсім іншу правду. Буцім - то брати отримали якогось не відомого листа і стали на лижі, тобто втикли з військової частини. Командування частиною невдовзі було переведино по іншим підрозділам. Багато хто з них не витримали нервової напруги і приняли рішення звільнитись. А багато кого, вже немає на цьому світі...  
Стас знову замовк.
- А як і прияких обставинах знайшли Лукаса? - з не прихованою цікавістю запитав Артур. 
- Хм -... , хмикнув Стас, - вдивляючись в обличчя хлопця. Його не знайшли, ніхто так і не розкрив цієї таємниці. Я думаю, що постійно будить нас в ночі саме його дух. - сказав Стас. Ти певно думаєш, як я і сам колись піддавався сумнівам, яким чином це все стало відомо? Зараз дізнаєшся. - І хлопець продовжив. 
Артур в ту ніч не спав до самого ранку. Він все прокручував у своїй голові останні хвилини життя братів. На що сподівалася Соня, коли вирішила відправити такого листа? Де дівчина зараз і чи знає про долю хлопців? Чи згадує вона про них, про їхнє кохання за яке так дорого заплатили зовсім молоді солдати. 

Сержант дослужився до довго очікуваного " дембеля " . Армійські будні лишаються позаду. Попереду дорога до дому. Міцно обійняти своїх рідних, батьків. Але найбільше Артурові хотілось побачити Мар"яну, як же він мріяв про зустріч з дівчиною. Дівчиною, котра подарувала йому крила, на яких він летить зараз до рідного краю. Нарешті обійнявши її, він дякував за кожного листа, за кожне написане нею слово і відправлене в далечінь. Артур міцно притискав до грудей Мар"яну, вдихав її аромат. Та не міг викинути з голови думки, які стосувалися вчинку Соні. 
Обіймати і не відпускати, ніколи не відпускати далеко від себе кохану людину. От чого навчила Артура служба в збройних силах. Артур та Мар"яна одружилися. Придбали після весілля власний будинок, та стали помаленьку обживатись. В подружжя народився первісток, якого вони назвали Максом. Так день - за - днем і от пара чекає на появу у світ ще одного богатиря. Артур запропонував ім"я, яким мали назвати новонародженого. Мар"яна відразу погодилася. Тим більше, що ім"я Ларі, запропоноване чоловіком, її також влаштовувало.
Пробігали роки, та з голови Артура не йшла армійська пригода. Цю розповідь знали його знайомі, знала Мар"яна, знали сини. Та ніхто з них до кінця не вірив у розказане чоловіком. 
Тату, розкажи про близнюків, ато я не засну! - викрикував з ліжка менший син Артура. - Розкажи, розкажи, розкажи...
І чоловік починав розповідь. Звичайно дитина, якій виповнилося дев"ять, сприймає її як казку. Та й закінчував Артур не так трагічно, як було насправді.
Кінець цієї історії, який розповів того вечора йому Стас, Артур не наважився відкрити нікому, навіть дружині. Мабуть так і не наважиться. Та і не потрібно воно нікому. 

 Офіцер підбігши до підвішеного тіла молодого хлопця спочатку подумав, що скоїно вбивство. Та потім ці здогади розвіялисья, як ранковий туман. Прощальні слова, кров"ю на стіні старої їдальні: 
"Ларі, брате, прости! Я йду до тебе мій молодший. Соню, гори в пеклі. 
А тут вже ти мене братику, на сім хвилин..."
 Старший лейтенант прочитавши це, гірко заплакав.
 

               Кінець.
-