Сім хвилин 7.

 Цілий день хлопці прокрутилися на кухні і старалися не згадувати про того листа. Точніше сказати брати майже взагалі не розмовляли між собою. Кожен з них мали що сказати один - одному, але вирішили пограти в мовчанку. 
Так в турботах, підходив до стін армійської столової вечір. Лукас домивав підлогу на кухні, а Ларі виносив сміття на вулицю. 
- Я зараз поговорю з братом і розповім йому всю правду, думаю він зрозуміє і тверезо оцінить вибір Соні, - крутилося в голові у хлопця, котрий рішуче наважився більше не тримати від брата секрета. - Все, тільки но Ларі повернеться на кухню я все виложу йому і нехай кляне нас з Сонею, та я так більше не витримаю,-  продовжував прокручувати ситуацію з зізнанням у голові хлопець.  
Лукас домивши підлогу став очікувати брата, який чомусь довго не повертався від сміттєвого бака. 
- Так довго він ще ніколи не виносив сміття, можливо не хоче повертатись і вирішив лишитися на одинці сам з собою, - тривожно думав Лукас, мабуть відчуваючи біду. 
 Минуло приблизно хвилин двадцять, доки брат не пішов на пошуки Ларі. Пішов, але ніде не міг знайти пропажу. Спочатку він думав, що брат навмисно десь сховався маючи намір полоскотати йому нерви, та серце не обдуриш і відчуття тривоги не залишало серце хлопця. 
 Артур слухав історію Стаса і уявляв ту безвихідь братів. 
- Ех Соня, що ти наробила? - так і хотіли вирватись з уст молодшого сержанта слова. Та той старався не перебивати Стаса, який з запалом в очах все розповідав і розповідав. Та от повар замовк і опустив погляд в бетонну підлогу кімнати.   
- А далі, що було далі? - не тирплячим голосом майже прокричав Артур. - Він знайшов його, Лукас знайшов свого брата? - продовжував допитуватися хлопець. 
Стас підійнявши очі поглянув прямо в душу сержантові, принаймні так здалося Артурові. 
- Так, він його знайшов, - якось не радісно відповів Стас і знову опустив очі, наче хотів випалити дірку в підлозі. - Він знайшов його. Знайшов листа від дівчини, якого ховав під подушкою. Знайшов прощальну записку від брата. 
В Артура виступили на очі краплиночки солоної води, той швидко прибрав вологу з обличчя, щоб не здатись м"якотілим в очах у Стаса. - Як, він що покінчив зі своїм життям?- Як він міг таке зробити? Це зовсім безглуздо з його боку. - продовжував суперечити зам із собою молодший сержант.
- Тихше, не підвищуй голос, це ні до чого. Вони почують тебе і образяться. Спати не даватимуть, грюкатимуть дверима, шурхотітимуть посудом. Ми з Максом вже в цьому переконались. 
-  Вони? Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати що...? - запнувся Артур і Стас продовжив розповідь.