Місячний фінал

Ніч опустилася м’яко, мов дихання коханої людини. У хатині гасло світло, залишаючи лише вогонь у каміні, що ніжно тріщав, наче щось шепотів, та не міг зупинитися.

Раґнар і Арія сиділи разом, загорнуті в одну ковдру. Її голова — на його плечі. Його рука — на її серці.

— Ми пройшли все, — прошепотіла вона. — Сніг, страх, втрати, війну. І все одно… я завжди згадую не битви. А те, як ти мовчки клав чай біля мого узголів’я, коли я прокидалася з криками. Як торкався моєї щоки тоді, коли я сама себе боялася.

Він усміхнувся, торкнувся її пальців.

— А я пам’ятаю, як ти говорила: “Я не боюся тебе. Я боюся не відчути більше”. І тоді я зрозумів, що відчуття — це не слабкість. А сила, яку треба берегти.

Вона підняла голову, дивлячись йому в очі.

— Скажи мені… якщо наш син колись запитає: “Як зберегти любов?”, що ти відповіси?

Раґнар подумав. Його голос був глибокий і теплий.

— Скажу: не мовчи, коли серце говорить. Не тікай, коли тебе хтось хоче знайти. І завжди обирай ту, з ким можна мовчати — і все розуміти.

— І ще? — прошепотіла Арія.

Він нахилився ближче.

— Люби не тому, що хтось ідеальний. А тому, що хтось поруч — навіть у бурю.

Вони поцілувалися тихо, не для пристрасті — для пам’яті. І в тій тиші, посеред лісу, під зоряним небом, не залишилось нічого, крім істини:

Велика любов — не гучна. Вона ходить босоніж. Торкається плеча, коли сон. І залишається, коли все інше змінюється.