Епілог 2

Дощ, сміх і чай

Дрібний дощ крапав по дерев’яній терасі, створюючи ритм, у якому танцювали думки. Арія стояла біля кухонного вікна, розчісуючи мокре волосся, поки на вогні заварювався чай із м’ятою та ожиною.

За її спиною Раґнар готував поліна для каміна. Його сорочка — злегка розстебнута, волосся скуйовджене. Але в ньому не було колишньої напруги — лише звичне спокійне тепло.

— Знаєш, — сказала вона, не обертаючись, — я думала, що щастя буде гучне. А воно… шепоче.

Раґнар підійшов ближче, обійняв її за талію. У його долонях ще пахло деревом і дощем.

— Бо справжнє щастя не кричить. Воно просто… є.

Вони пили чай біля вікна, дивлячись, як дощ малює на склі візерунки. І кожна крапля — нагадування, що бурі були. І що вони — за плечима.

Перші кроки

Пізній вечір. У кімнаті пахне сосною, вовною й чимось ще — невловимо новим. Біля вогню повзав малюк. Його очі — кольору бурштину. Він хапав усе, що блищало, а коли знаходив щось м’яке, затихав і вдивлявся.

Арія сміялася — м’яко, щиро. Її волосся заплутане, сорочка в плямах соку, але усмішка — яскравіша за день.

Раґнар сидів на підлозі поруч, простягнувши руки. Малюк на мить завмер — а потім зробив перший крок. Один. Потім другий. І впав просто йому в обійми.

— Бачив? — шепоче Арія, стираючи сльозу.

— Я відчув, — відповів він. — Так, як відчувають тільки ті, хто довго боявся цього моменту.

Він поглянув на неї й прошепотів:

— У нас вийшло.

І цього разу це були не просто слова.

Це була правда.