Епілог 1

Під шепіт світла

Літній вечір опускався повільно. Повітря було важке від трав’яного аромату, що линув із лісу, але в ньому не було тривоги. Лише тепло — як подих на шкіру, як поцілунок на лінію плеча.

Раґнар лежав на траві. Його груди ритмічно здіймались, а пальці ковзали по зап’ястю Арії, що сиділа поряд. Вона читала подумки лінії на його долоні — не ворожила, а вивчала, немов мову, яку хотіла знати вічно.

— Пам’ятаєш, як усе починалось? — запитала тихо.

— Пам’ятаю запах твого страху… і те, як він поступився рішучості, — усміхнувся він. — І той перший дотик, коли ти схопилась за мою руку, навіть не знаючи, ким я є.

— А я знала, — прошепотіла вона, — не ім’я, не правду… але знала тебе.

Вітер грайливо торкався їхніх скронь. Вдалині лунало вовче завивання — не загроза, а спів. Музика світу, що вже більше не воює сам із собою.

Раґнар повернувся до неї. Його очі — бурштинові, але м’які. Він провів долонею по її щоці, затримавшись біля вуст.

— Я клявся, що не дозволю собі кохати знову, — сказав він. — А потім прийшла ти — мов ніж у броню, мов світанок у печеру. І все змінилось.

Арія мовчки схилилася до нього. Їхні губи зустрілись у поцілунку — не пристрасному, не навальному. В глибокому, вдумливому. Так цілуються ті, хто не боїться віддати частину душі.

— Ми вистояли, — сказала вона.

— Бо вибрали одне одного, навіть тоді, коли все було проти нас.

На небі запалювались зорі — одна за одною. І кожна з них була світлом, що відбивалося в очах Раґнара й Арії.

Цього разу ніхто нікуди не йшов.

І ця ніч не несе в собі загрозу.

Тільки дотики, що пам’ятають вогонь. І серця, які нарешті б’ються без болю. Разом.