Глава 14

Світанок розгортався повільно — ніби світ боявся повертатися після всього, що сталося. Бліді промені просочувались крізь гілки, сплітаючись із димом недогорілого вогнища. Здавалося, що навіть небо ще не вирішило, чи настав спокій, чи просто коротке затишшя.

Раґнар і Арія йшли вузькою стежкою за межами табору. Мовчки, синхронно. Кожен крок залишав по собі слід — не в снігу, а в думках. Ліс мовчав, але їхні серця не могли.

— Щось не так, — сказав він нарешті. — Не відчуваю завершення. Наче… буря ще тільки формується.

— Тому що вона іще не завершилась, — відповіла Арія. — Просто стала іншою.

Її очі були ясні, але в глибині — тривога, яку вона більше не приховувала. Вона тягла на собі вагу правди, і тепер це відчував і він.

— Ліра прислала вартових до кордону. Каже, отримала вісті… — замовкла. — Про переговори. І нових союзів. Та з ким — поки невідомо.

— Імовірно, зграї Південного хребта, — пробурмотів Раґнар. — Вони завжди шукали спосіб перекроїти кордони під себе. Якщо зрадники вижили й обіцяли їм частку…

Він стискав кулаки.

— Це вже не просто про нас із тобою. Це — велика гра.

Вони зупинились біля розщепленого дерева. Арія торкнулася його руки.

— Чи готовий ти… грати в неї?

Раґнар на мить не відповідав. Потім:

— Я готовий боротися. Але я більше не піду заради війни. Якщо я вступаю в цей конфлікт — то тільки з тобою поруч. І не заради старої помсти, а майбутнього, яке ми самі оберемо.

Її очі блищали. І вперше в них — не тільки сила, а й віра.

— Тоді йдемо не як утікачі. А як творці.

Коли вони повернулись до табору, усі вже чекали. Обличчя вогкі від роси, руки ще в пилюці минулої ночі. Але тепер — інші.

Раґнар вийшов уперед. Його голос звучав не владно — а твердо. По-справжньому.

— Нам доведеться вирішити. Або ми ховаємось знову. Або — будуємо інше. Нову зграю. Інші правила. Не за кров’ю, а за відвагою. За довірою.

Дехто нахилив голови. Інші стояли, ніби зачаровані.

І коли перше справжнє сонце за багато днів торкнулось лез і облич — вони більше не виглядали як залишки зграї.