Глава 13

Світло тьмяного світанку розливалося крізь тонкий серпанок туману, розтираючи контури землі, що ще дихала вчорашньою битвою. Табір дихав тихо, як воїн, який вижив, але не поспішав святкувати перемогу.

Раґнар сидів під старою сосною, спершись спиною на шорсткий стовбур. Його тіло ще боліло, але душа — вперше за довгий час — мовчала не від тиску, а від спокою. Його рука тримала дерев’яну кружку з напоєм, що давно охолов. Він дивився в далечінь, не шукаючи ворогів. Тільки відповідь.

Арія підійшла тихо — не з обережності, а зі співучасті. Її кроки більше не були чужими цьому місцю. Вона стала частиною цього повітря, цих ранків, його світу.

— Не спиш, — сказала.

Він посміхнувся одним куточком губ.

— Ще навчаюсь, як це — не чекати нападу після кожного вдиху.

Вона сіла поруч, загорнувши ноги під себе.

— Ця тиша… іноді гірша за бій.

— Але справжні речі живуть саме в ній, — відповів він.

Вони мовчали. Але це вже не була незручна порожнеча. Це було поле, де скоро проросте щось більше.

— Я ніколи повністю не розповіла тобі правди, — сказала Арія, нарешті.

Він не здивувався. Лише нахилив голову, заохочуючи.

— Я втекла не тільки від переслідувачів… а від обов’язку. Мій батько був ватажком іншої зграї. Його вбили ті, хто тепер полює на нас. Я — спадкоємиця. І вони не пробачать мені, що я ще жива.

Раґнар повільно перевів погляд на неї.

— Тепер я розумію, чому твій запах… такий знайомий. Твоя кров пам’ятає зграю.

— Але я не хочу влади, — прошепотіла вона. — Я хотіла тільки свободи. Та натомість… знайшла тебе.

Він торкнувся її щоки — не для того, щоб втамувати біль. А щоб відчути дотик правди.

— Ти — не просто вогонь, Аріє. Ти — вогонь, що освітлює темряву, а не палить усе навколо. І я бачу тебе. Повністю.

Вона посміхнулась крізь сльози. Потім — нахилилась ближче, і їхній лоб торкнувся лоба.

— Я боюсь втратити це, — сказала. — Тебе.

— А я боюсь не мати змоги щодня казати тобі, що кохаю.

Вони не зливалися в пристрасть. Їхнє тепло було глибше. Міцніше. Не крик, а шепіт, що тримає душу.

І коли тиша остаточно змикалась між ними — вона була повна. Бо більше не треба було ховати жодної частини себе.