Глава 12

Сніг спадав з неба мов тихе вибачення після бурі. Ліс затих, вивітрюючи запах крові, затираючи сліди зрадників. Але пам’ять ще пульсувала в кожному подряпаному стовбурі, в кожному кроці, що вели в серце табору.

Раґнар лежав на дерев’яному ложі, темна кров просочувала пов’язку. Його очі були заплющені, обличчя — бліде. Тільки пальці час від часу скорочувались, ніби його тіло ще пам’ятало бій, навіть коли свідомість відступала.

Арія сиділа поруч. У її руках — миска з настоєм, а в грудях — тиша, що рвалась на крик.

— Раґнаре… — прошепотіла вона. — Ти не маєш права мене залишити. Не зараз.

Його груди здіймались повільно. Вона змочила тканину, витираючи піт з його чола, торкалась так обережно, наче сам дотик міг зламати все.

— Я не боюсь смерті, — продовжувала вона, навіть коли голос тремтів. — Але я боюсь втратити тебе саме тоді, коли почала жити.

Її сльози капали на його груди. І саме тоді він зітхнув глибше.

Очі відкрились — втомлені, але живі.

— Ти тут… — прошепотів він.

— Завжди.

— Ти… моя сила. Я думав, що в мені залишився тільки меч. Але ти… стала моїм серцем.

Арія всміхнулася крізь сльози. Її пальці обережно ковзнули по його обличчю.

— А ти — моїм щитом. І навіть коли рани ще відкриті, я знаю: поки я тримаю тебе за руку, ніщо не зможе нас знищити.

Він простягнув руку, слабко, але рішуче. Вони стиснули пальці — дотик, що звучав голосніше за крик.

— Ця битва ще не завершена, — сказав він повільно. — Але зараз… я просто хочу бути з тобою. Дихати поруч. Вірити, що ми зробили це не даремно.

Арія лягла поряд, не розпускаючи руки. Їхні подихи синхронізувались. Серця, ще змучені, билися в унісон.

І в тій ночі, без ворогів, без страху, з відкритими ранами й відкритими душами, вони стали не лише силою одне для одного, а відповіддю на те, заради чого варто було виживати.

Серце. Меч. Одне ціле.