Глава 11

Світ прокинувся не з пташиним співом, а з гуком підняття зброї. Повітря тремтіло, ніби від шепоту землі, що готувалася прийняти кров.

Табір зграї рухався в злагодженому ритмі перед бурею: наточувалися леза, пальці ковзали по руків’ях, погляди — напружені, мов струни. Раґнар стояв у центрі — спокійний, немов скеля серед шторму.

Арія була поруч. Її очі світилися не страхом, а ясністю. Вона бачила в ньому не тільки воїна, а людину, яка пройшла крізь пекло — і знову йде туди добровільно.

— Вони рухаються з півночі, — повідомила Ліра, підходячи. — Число невідоме. Але серед них — ті, хто знав тебе. Ті, хто зрадив.

Раґнар кивнув.

— І сьогодні ми зітремо їхні імена з пам’яті землі.

Коли перші звуки битви прокотились крізь дерева — завивання, тупіт, рик — зграя уже була готова.

Першими вийшли в бій розвідники. Потім — центральне ядро ворогів. Їхні обличчя були закриті, але рухи — знайомі. Раґнар одразу впізнав Алькора.

— Я думав, ти помреш у тиші, — кинув зрадник.

— А я думав, що ти ніколи не матимеш хоробрості сказати мені це в очі.

І тоді почалось.

Удар. Відскок. Клінок по шкірі. Кров по снігу. Раґнар рухався як буря: різкий, точний, невблаганний. Навколо гуділи крики, лунали зойки — але він чув тільки серцебиття ворога.

Арія проривалась поряд, її обличчя було зосереджене, руки — спритні. Кожен кидок ножа — відповідь на біль, що жила в ній з дитинства.

І раптом — момент. Аж надто тиша. Клинок Алькора пронизав повітря й уп’явся у бік Раґнара. Той похитнувся. Світ навколо затягнувся білим серпанком болю.

— Раґнар! — крикнула Арія, кинулася до нього.

Вона впала на коліна, схопила його голову, дивилась у ті бурштинові очі, що повільно згасали.

— Ти не маєш права залишити мене, — прошепотіла. — Ти мій світ…

Він подивився на неї, крізь біль, і здавалося, сам місяць притих над ними.

— Я теж тебе… люблю, — прошепотів, і його рука стиснула її пальці.

Арія відчула, як її страх перетворюється на силу. Її очі спалахнули. Вона встала — обличчя спокійне, майже ніжне.

А потім — ревіння. Її тіло спалахнуло світлом, рик вирвався з грудей. Вона перевтілилась — вперше повністю, цілісно. Біла вовчиця, велична, дика, смертоносна.

Вона кинулася на ворогів — не як дівчина, а як стихія.

Раґнар, зі стиснутими зубами, піднявся. Кров текла по його боці, але вогонь не згасав. Він знову став тим, ким завжди був. Альфою.

Разом вони билися — два серця, два полюси одного полум’я. І кожен ворог, що ступав між ними, падав із криком.

Коли все стихло, Раґнар важко впав на коліна. Арія підбігла, впала поруч, обійняла його.

Він притулився до її плеча.

— Ми живі?

— Живі, — відповіла вона, стискаючи його міцніше. — Бо ми разом.

Навколо лежали тіла. Кров, змішана з снігом, мерехтіла в місячному світлі. Але в серці табору було тихо.

Бо зграя вижила.

І зрадники — ні.