Глава 10

Місяць піднімався повільно, мовчазний і всевидючий, обіймаючи табір своїм проклятим світлом. Зграя готувалася до битви. Кожен тихий крок, кожен крик сови вдалині — все здавалося прощанням зі спокоєм.

У центрі галявини догорало багаття. Його полум’я кидало м’яке світло на обличчя тих, хто не спав. Але їх було вже небагато. Більшість пішла готуватись: наточити клинки, попрощатися з минулим, укласти думки.

Раґнар сидів на камені, закутавшись у темне, тяжке, мов пам’ять, пальто. Його очі втупились у вогонь, а пальці злегка тремтіли на колінах.

Арія підійшла з-за спини, мов тінь, що не хоче тривожити. Але він уже знав, що вона там.

— Не спиш, — прошепотіла вона.

— Ніч надто тиха, — відповів.

Вона сіла поряд. Не торкалась. Просто була. І цього було досить, щоб повітря навколо них змінилось.

— Ти боїшся? — запитала вона, дивлячись на полум’я.

Раґнар не відповів одразу.

— Не за себе, — нарешті промовив. — Я вже вмирав. Але не хочу, щоб ця зграя померла зі мною вдруге. І… не хочу втратити тебе.

Арія обернулась до нього, поклала руку на його щоку.

— Ти не втратиш. Бо цього разу я нікуди не тікаю. Навіть якщо завтра… все згорить.

Її очі світилися блиском непохитної ніжності. У них було щось таке, що вичищало з його грудей попіл.

Раґнар повільно нахилився. Їхні губи зустрілись обережно, як подихи. М’яко. Майже нерішуче. Але коли вона притиснулась ближче, його руки обійняли її так, ніби світ міг розпастися будь-якої миті.

Він шепотів їй на вухо:

— Ця ніч — тільки наша.

— Тоді зробімо її вічністю, — відповіла Арія, і в її голосі було більше вогню, ніж у полум’ї перед ними.

Вони притулились одне до одного, дихаючи в унісон. Тканина з плечей повільно спадала, замінена шепотом, дотиками, мовчазною обітницею залишитись поруч — попри все.

Її пальці ковзали по його рубцях — не для того, щоб спитати про них, а щоб прийняти. Його долоні тримали її так, ніби вона була відповіддю на всі його молитви, навіть ті, які він давно забув.

Ця ніч була не про кохання в його звичній формі.

Вона була про двох людей, що пройшли через кров, зраду, втрати — і все одно лишилися достатньо живими, щоб відчувати.

Ніхто не співав. Не було музики, тільки хрускіт полін і подихи, вплетені в темряву.

Перед світанком вони не спали. Просто сиділи поруч, загорнуті у ковдру, слухаючи тишу, яка більше не лякала.

— Що буде завтра? — спитала Арія.

Раґнар поглянув у темне небо.

— Завтра — ми станемо бурею.