Глава 9

Вечір вкрив табір густим серпанком, місячне світло ковзало по обличчях, що тулились до вогню, ховаючи страхи у жарі полум’я. Та попри тепло, напруга висіла в повітрі, мов натягнутий лук, готовий випустити стрілу.

Раґнар стояв перед зібраною зграєю, його силует чорнів на тлі багаття — спокійний, але заряджений енергією, яку не видно, але відчуває кожен.

— Досить півтонів, — сказав він твердо. — Сьогодні ми не закінчимо ніч, поки не назвемо імен.

Погляди кинулися навколо, блиск очей зраджував одне — страх.

Ліра вийшла вперед.

— Є лише один спосіб дістатися істини, — сказала вона. — Ми скличемо Коло Пам’яті. Древній ритуал. Кожен, хто тримав зброю проти Раґнара, повинен показати серце в полум’ї.

Загуділа тривожна тиша. Дехто опустив погляд. Один із молодих вовків схопився.

— Це архаїчно! Це небезпечно!

Але Раґнар лише глянув на нього. І того погляду вистачило, щоб юнак сів.

— Архаїчне — не завжди хибне, — промовив Раґнар. — Істина не вибирає зручний час.

Коло зібралося — зграя утворила замкнутий простір. У центр винесли чашу з тліючим каменем — стародавній артефакт, що вібрував, коли хтось брехав. Один за одним вовки ставали перед ним.

Хтось — з гордістю. Хтось — мовчки. Та коли до чаші підійшов Торг, Арія напружено стиснула Раґнара за зап’ястя.

— Це він, — прошепотіла. — Я відчуваю.

Торг стояв рівно. Його голос був спокійний:

— Я ніколи не зраджував цій зграї. Я служив, як міг.

Чаша не засвітилась.

Усі перевели погляд. Але тоді Раґнар ступив уперед.

— Ні. Ти добре підготовлений, Торгу. Але є одна річ, яку не можна відмити: пам’ять тіла.

Він вихопив з-за пояса старий уламок клинка. Покритий старою кров’ю, але одна грань лишалась блискучою. Раґнар кинув його до ніг Торга.

— Цей ніж. Він різав мене. Там, у тій битві. І в тебе є рубець — точної форми, з моєї лапи. Ти пам’ятаєш?

Тиша стала смертельною.

Торг спробував зрушити, та вже пізно. Декілька воїнів утримали його. Його очі спалахнули злістю — не страхом.

— Ви всі сліпі! — прохарчав він. — Цей світ повинен змінитися. Ви обираєте альфу, що не зміг втримати власну зграю?

Раґнар підійшов впритул.

— Але я знову тут. І ти — більше не в тіні.

Торг вирвався, але Арія вже стояла між ним і Раґнаром.

— Досить, — сказала вона. — Ми не перетворимо цю зраду на ще один страх.

Її голос був тихим — але зламаним зсередини. Бо вона теж вірила, що правда не стане ніжем. Але іноді — правда ріже. А потім лікує.

Торг був ув’язнений. Відправлений під варту до світанку. Зграя мовчала.

Та коли Раґнар повернувся до вогню, Арія поклала голову йому на плече.

— Тепер усе інакше, — прошепотіла вона. — Ми більше не в темряві.

— Ні, — відповів він. — Ми просто навчилися бачити крізь неї.

І в ту мить, коли полум’я тріснуло, їхні серця билися не в ритмі страху, а в ритмі правди, що нарешті перестала ховатись.