Глава 8

Ніч видихала срібло. Місяць завис високо в небі, ніби око, що стежить — мовчки, неупереджено, без жалю. На старій галявині зграї знову палало вогнище, і навколо нього зібралися ті, хто колись шепотів ім’я Раґнара зі страхом чи презирством. Тепер — уважно слухали.

— Ми знаємо, що ворог не один, — Ліра говорила твердо, її голос розрізав ніч. — І що в його руках — вплив, кров і зрада. Але ми не здогадувались, що він вже всередині.

У вогні тріснуло поліно. Хтось з присутніх мимоволі здригнувся.

Раґнар сидів, тримаючи долоні на колінах. Його постава була спокійною, але в очах — буря. Арія сиділа поряд, її пальці міцно стискали його руку під столом. Їхній союз уже був знаком. І не всім це подобалося.

— Ми не можемо довіряти кожному тут, — сказав Раґнар. — Бо тінь рідко приходить зовні. Вона народжується поруч. У мовчанні.

І саме тоді Арія відчула: хтось дивиться. Пильний, упертий погляд із глибини натовпу. Вона обернулася, і її очі зустрілися з чужими — холодними, спокійними. Але в них не було цікавості. Лише очікування.

— Він… — прошепотіла вона. — Я бачила його того вечора. В лісі. Серед ворогів.

Раґнар повільно підвівся. Присутність його стала важчою, ніж ніч.

— Ми знайдемо зрадника, — мовив він. — Але не помилково. Не через підозри — через істину.

Він зробив крок уперед, і на галявині стало тихо. Його очі — бурштинові — ковзали по натовпу, зупинившись на тому, кого помітила Арія.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Торг. Я… новий. Прийшов після твого вигнання.

— Але ти знав, хто я, щойно побачив, — холодно відрізав Раґнар.

Торг посміхнувся. Занадто спокійно.

— Твої легенди залишили довгу тінь, альфо. Навіть на тих, хто не був поруч.

Ліра зробила крок ближче, її голос зазвучав різкіше:

— Ти приходиш у зграю, ховаючи свою минувщину. Звідки ти насправді?

Пауза.

— Із північного клину, — відповів той, і в його голосі було щось знайоме. Щось, що змусило Раґнара вдихнути глибше.

— Там виріс я… — прошепотів він. — Там, де почалася перша зрада.

Арія схопилася. Серце калатало в горлі. Цей чоловік був не просто чужим. Він був… зв’язком.

— Ми облишимо публічні обвинувачення, — сказав Раґнар, уже спокійніше. — Але з цього моменту — я стежитиму. Якщо тут є зрадник… — його погляд став кам’яним, — я знайду його.

Коли всі почали розходитися, Арія залишилась поряд. Вона торкнулася його руки.

— Тобі не обов’язково все тримати в собі.

— Я маю, — відповів він. — Бо ті, хто в тіні, чекають, коли я зламаюсь.

Він нахилився до неї, прошепотів так, щоб чула тільки вона:

— Але вони не знають головного. Я вже горів. І з попелу не зламати мене знову.

І в цю ніч, коли тіні повзли ближче до сердець, між ними горіло те, що жодна зрада не могла задушити — довіра, викована в полум’ї правди.