Глава 7

Дорога крізь ліс тягнулася мовчазним коридором із тіней та спогадів. Раґнар ішов уперед — крок за кроком, кожен із них віддавав у кістках, мов відлуння колишніх битв. Земля під ногами ще пам’ятала його сліди, але тепер — не як лідера, а як того, ким він став: вигнанцем, що повернувся.

Позаду — Арія і Ліра. Попереду — територія зграї.

— Тут усе змінилося, — прохопилася Ліра. — Але не настільки, щоб їхня пиха зникла.

— Вона ніколи й не зникне, — відповів Раґнар, навіть не озираючись. — Вони живляться не правдою, а страхом втратити владу.

Коли дерева розступилися, з’явилась стара кам’яна арка — вхід на головну галявину зграї. Тут, колись, він стояв в оточенні братів. Тут, колись, його звинуватили — без права відповіді.

З обох боків раптово виросли варти. Двоє вовків у людській подобі, в темному, з поглядами, в яких змішувались сумніви та впізнавання.

— Ти… не може бути… — пробурмотів один із них. — Раґнар?

Він зупинився.

— Я повернувся, — промовив твердо. — Не як тінь. Як альфа.

— У тебе немає права… — почав інший.

— У мене є кров. І правда. І я не один, — його голос став різким, відлунюючи в деревах, як удар барабана.

Арія вийшла з-за нього, її постава — непохитна. Вона тримала його за руку, і її присутність спростовувала будь-які звинувачення.

— Я його союзниця, — сказала вона. — І будь-хто, хто сумнівається в його праві повернутися, хай подивиться мені в очі.

На галявину вийшли старійшини. Вітер колихав їхні довгі мантії, але в голосах — не було віку, тільки обережність.

— Чому ти тут, Раґнаре?

— Бо зграя роз’їдена отрутою. І той, хто її впустив, ще не викритий. Ви вигнали мене — але не забрали істину.

— Ти прагнеш помсти?

Раґнар повільно покрутив головою. У його бурштинових очах не було вогню — лише глибокий, спокійний океан сили.

— Я прагну миру. Але не ціною мовчання. І не ціною її життя, — він нахилив голову в бік Арії. — Мені більше нічого втрачати, окрім тих, кого я тепер обрав захищати.

Дехто із натовпу нахилив голови — не від страху, а від впізнання. Він справді повернувся. І не як колишній лідер — а як людина, що згоріла і відродилась.

Увечері вони сиділи біля вогнища. Ліра розповідала про союз зрадників, про небезпеку, яка шириться за межами лісу. Зграя слухала — не перебиваючи.

А Арія дивилася на Раґнара, як на силует, вирізьблений із попелу й вогню.

— Минуле не відпускає, — сказав він їй тихо. — Але тепер… воно не має на мене влади.

Вона стиснула його руку.

— Бо ти повернувся не для них. А для нас.

У небі сходив місяць. Уже не проклятий. Просто — свідок нової сторінки.