Глава 6

Ранок прийшов не з першим світлом, а з відчуттям неспокою. Арія прокинулася раніше, ніж звикла, і відчула тривогу у подихах лісу. Щось у повітрі не відповідало спокійному шелесту гілок — це була інтуїція, натренована болем.

Раґнар мовчки стояв на пагорбі над печерою. Його постать була нерухома, мов пам’ятник колишній величі. Вітер розвівав темне волосся, але обличчя залишалося спокійним — зовні. Усередині ж — шторм.

— Ти відчуваєш це, — промовила Арія, з’явившись поруч. — Наближення чогось. Чи когось.

Він кивнув. У його очах не було сумніву.

— Вона іде.

— Хто?

Відповідь не прозвучала одразу. Але Арія побачила, як його руки мимоволі стиснулись.

— Ліра, — сказав він. — Колись… вона була мені ближча за кров.

І саме тоді з-поміж тіней з’явилася жінка — висока, в темному плащі, з рисами обличчя, які водночас випромінювали гордість і втому. Її кроки були безшумними, а погляд — гострим, як лезо.

— Раґнаре, — мовила вона, зупинившись у кількох кроках. Її голос був холодним, майже байдужим, але щось у ньому натякало на глибше.

Арія миттєво стала настороженою. Її очі звузилися. У поставі Ліри було забагато контролю — як у того, хто вивчив своїх ворогів напам’ять.

— Я не чекав тебе, — сказав Раґнар.

— Але я знала, що настане день, коли нам доведеться говорити, — відповіла вона. — Бо це вже не тільки про тебе. Це — про нас усіх.

Арія зробила крок уперед.

— Ти частина тієї змови, що знищила його?

Ліра зиркнула на неї — і вперше промовчала. А потім, тихо, наче визнаючи гріх:

— Я не зупинила це. І цього достатньо, щоб носити тягар.

Раґнар ступив ближче. Його голос був м’яким, але у ньому пульсувала загроза:

— Чому ти тут?

— Бо ворог не знищений. Бо він не діє сам. У нього є союзники… серед інших зграї.

— І чому я маю вірити тобі зараз? — прохрипів він. — Після того, як ти стояла поруч, коли мене клеймили перед старійшинами?

— Бо я теж втратила все. Бо… — її голос затремтів, вперше за весь час, — я вірила, що мовчання збереже мир. Але помилилась. І тепер хочу хоч щось виправити.

Вони довго мовчали. Арія відчувала, як Раґнар коливається на межі — довіри й гніву, спогадів і леза помсти.

— Що ти знаєш? — нарешті запитав він.

— Ворог готується до останнього удару. Йому потрібна смерть Арії. І твоя. Не знищення фізичне — а знищення на рівні духу. Уся ця боротьба — не лише за владу. Це війна за ідеї.

Раґнар стиснув кулаки.

— І що ти пропонуєш?

— Повернутись у зграю. Об’єднати тих, хто ще не зламаний. Побудувати власну правду з уламків брехні.

Арія дивилась на Раґнара, не кажучи жодного слова. Він обернувся до неї. І в його очах було не питання — обіцянка.

— Я повернуся. Але не як вигнанець.

— Як альфа, — відповіла Ліра.

І тоді Арія підійшла ближче, взяла його руку. Її голос був твердим:

— Ми підемо з тобою. Бо світ вартий боротьби — коли є за кого боротися.

У лісі завила тиша.

І це була вже не тиша відчаю — а перша нота нової битви.