Глава 5

Сніг падав повільно, кожна сніжинка опускалась на землю, мов прощення. Ліс ще зберігав подих бою, дерева хилилися, поранені уламками сутички. У повітрі пахло попелом, залізом і спокоєм, що здавався чужим.

Раґнар сидів, спершись на колоду біля згаслого багаття. Його бік був перев’язаний грубим полотном, просоченим кров’ю. В очах — бурштинове полум’я змінилось на тьмяне світло втоми.

Арія стояла поруч, її руки тремтіли, коли вона заново туго перев’язувала бинт. Він не скаржився, навіть не морщився — тільки інколи зітхав, коли дотик ставав надто різким.

— Скажи щось, — прошепотіла вона. — Не мовчи, бо ця тиша лякає мене більше, ніж ревіння вовків.

Він не відповів одразу. Його пальці повільно стиснулись навколо її зап’ястя, не як попередження — як доказ, що він ще тут. Ще живий.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє хтось торкався мене без страху, — сказав він, низько, майже нечутно.

Арія сіла навпроти, злегка торкаючись його коліна.

— Я не боюся тебе, Раґнаре. Бо я бачила, як ти воюєш. Але ще більше — як ти мовчки рятуєш.

Він глянув на неї, і в його погляді була тріщина. Тонка. Ледь помітна. Але тріщина.

— Ти не повинна була бути поруч. Не тоді. Це могло… — Він зупинився, стиснув щелепи. — Я майже втратив контроль.

— Але не втратив. І це означає більше, ніж ти думаєш.

Вона простягнула руку, обережно торкаючись його шиї, де пульсувала втома й пристрасть водночас.

— Раґнаре, — сказала вона тихо. — Я була на межі смерті, коли ти мене знайшов. Але тут, з тобою… я вперше відчула, що жива.

Його очі, ті самі бурштинові вогні, затремтіли. Він нахилився трохи ближче, ніби в пошуках дозволу.

— Я не вірив, що здатен відчути щось, окрім люті… — зізнався він.

Арія усміхнулась крізь сльози, що повільно збігли по щоках.

— Ти здатен на більше. Я це знаю. Бо ти — не тільки проклятий. Ти чоловік, здатний тримати чужу душу в руках — і не розчавити її.

Тиша осіла між ними — не загрозлива, а наповнена. І в цій тиші Раґнар нахилився, обережно торкнувшись її чола губами. Не поцілунок. Не пристрасть. Просто… мить спокою. Його спроба сказати: я тут, я чую, я дихаю.

Коли Арія знову торкнулась його обличчя, пальці лягли на шрам — тонкий, над бровою, майже непомітний.

— А цей? — запитала.

— Бій за зграю. До того, як зграя зрадила.

Вона провела пальцем уздовж шраму, як по картах забутого шляху.

— Тоді настав час побудувати іншу. Почати з нас.

Раґнар закрив очі. Його дихання стало глибшим. Уперше за довгий час він дозволив собі не бути оборонцем, а просто людиною.

В їхній тиші горів вогонь — не той, що палив раніше, а той, що зігріває навіть найглибші рани.