Глава 4

Сутінки ховали ліс під важкою вуаллю. Повітря здавалося напруженим, наче саме небо затамувало подих. Раґнар стояв на порозі своєї хатини, втупившись у темряву між деревами. Його очі спалахували — не страхом, а передчуттям.

Арія, все ще слабка, присіла біля вогню. Вона відчувала тиск тиші, як хижак, що повільно нависає.

— Що відбувається? — тихо запитала вона, здогадуючись, що Раґнар уже знає.

— Я чую їх, — відповів він коротко. — Зграя.

Вона підійшла ближче, тримаючись за стіну — тіло досі слабке. Та її голос став твердим:

— Вони прийшли за мною?

— Можливо, — прохрипів він, — але я відчуваю серед них… його.

— Кого?

Раґнар на мить завмер. Потім прошепотів:

— Того, хто зрадив. Хто підписав мій вирок.

Із глибини лісу линув шум: ніби вітер змішався з шипінням. Кроки, гілки, подихи. Очі — десятки очей світилися між деревами, як вогні осуду.

Раґнар ступив уперед, груди роздувалися від сили, що пробуджувалась у ньому після довгих років спокою. Його хребет злегка вигнувся, тіні хутра вирвалися з-під шкіри. Та він стримав перетворення.

— Вони не знають, що я пам’ятаю, — сказав він. — І не знають, що тепер я не сам.

— Я з тобою, — Арія стала поряд, хоча в голосі звучав тремор.

В лісі щось рвонулись уперед. Перший нападник — великий, з кігтями, що блищали у місячному світлі — кинувся на Раґнара. Той ударив коротко, блискавично — супротивник звалився додолу.

Із дерев вибігли інші. Почався хаос: ревіння, зітхання сталі, гуркіт лап по землі. Раґнар рухався, як стихія, втілення стародавньої люті, кожен рух — точний і смертельний.

Арія трималась біля входу в хатину, кидаючи ножі з точністю, яку колись відточувала серед зрадників. Один із нападників добіг до неї — вона поранила його в стегно, з криком відчайдушної рішучості.

Але натиск був шаленим.

Один із ворогів — високий, з жорстким поглядом і рубцем на шиї — схопив Раґнара ззаду, кинув на землю. Інші кинулись добивати. Раґнар, заліжаний, рикнув — і земля задрижала.

— Ти мав залишитися мертвим! — пролунав знайомий голос.

Раґнар підвів голову. Він побачив його — Алькор. Колишній друг. Його брат по зграї. Його суддя.

— Ні, — прохрипів Раґнар, — це ти мав згоріти у власній брехні.

Але вже пізно. Ворожий ніж прорізав повітря й уп’явся Раґнару в бік.

Він скрикнув — не від болю, а від гніву.

— Раґнаре! — Арія кинулася до нього, попри ворогів, що стояли на шляху. Її рухи були рішучими, тіло — мов хвиля світла між тіней. Вона впала біля нього, притискаючи його груди, намагаючись зупинити кровотечу.

— Не дозволяй… — прошепотіла вона, — не дозволяй їм зламати тебе знову.

Він відкрив очі, зустрівши її погляд. І там — посеред болю, люті й холоду — він побачив життя. Тепло. Любов.

Його тіло знову затремтіло. І цього разу — не стримувався.

З його гортані вирвався лютовий рик. Повітря здригнулося. Хребет вигнувся, м’язи напружилися — і з темряви знову піднявся Альфа.

Він піднявся, витягнувши клинок з рани, наче виривав саму пам’ять. Його очі світилися жовтим полум’ям.

— Ви прийшли в мою землю… І я поховаю вас у ній.

Вороги завмерли. Лід пробіг їм по хребту.

Арія стояла, обпалена його силою, і знала — тепер усе змінилося.

Раґнар більше не тінь. Він знову — вогонь