Глава 3

Ранок прокинувся холодним, мов погана звістка. Світло ковзало крізь щілини вікон, ніби не наважувалось входити всередину. Арія сиділа на вузькому ослінчику біля вогню, притискаючи до грудей теплу миску з настоєм. Її очі втупилися в полум’я, але думки — десь далеко за сніговими схилами.

Раґнар мовчки стояв біля дверей, спостерігаючи за нею. Його погляд був тверезим, настороженим. Та в ньому вже не було тієї колючої відстороненості, що супроводжувала кожен його рух раніше.

— Ти цілу ніч не спала, — промовив він нарешті.

Арія злегка здригнулася, але не відповіла одразу. Її голос прозвучав тихо, майже шепотом:

— Я бачила сни. Або… згадки.

Раґнар сів навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, оголюючи глибокі лінії навколо очей — не від віку, а від пам’яті.

— Ти мусиш сказати мені правду, — тихо, але твердо мовив він. — Хто переслідує тебе? І чому ти згадала моє ім’я тоді, в лісі?

Арія підняла на нього очі — сині, холодні, як крига, але в них горів вогонь внутрішньої боротьби.

— Це були вони… — почала вона. — Ті, хто вигнав тебе. Вони зруйнували моє життя ще до того, як я дізналася правду про себе.

Раґнар завмер. Його щелепи стиснулися.

— Вони? — голос прорізав повітря, наче клинок.

— Таємна зграя. Ті, хто плете змови за спинами старійшин, ті, хто керує страхом. Ти став їхньою жертвою, Раґнаре. Як і я.

Він повільно підвівся, відвернувшись, ніби не міг дивитися їй у вічі. Його постать — мов тінь від давнього дерева, що занадто довго боролося з бурями.

— Ти прийшла, щоби що? — запитав він жорстко. — Розбудити минуле, яке я поховав? Спровокувати на помсту?

— Я прийшла, — відповіла вона рівно, — бо зрозуміла, що вони бояться тебе досі. І поки ти живий, вони ніколи не будуть спокійні.

Раґнар повернувся. В його очах блищали залишки бурі — біль, гнів, і щось глибше, ледь видиме.

— Ти не розумієш… — почав він, але вона перебила.

— Я розумію. Бо тепер вони хочуть знищити і мене. Але я втомилась тікати. Втомилась ховати те, що болить.

Він повільно підійшов ближче. Його рука зависла біля її щоки, не торкаючись, але близько.

— Ти нагадуєш мені того, ким я був колись. До вигнання. До того, як світ став… цим.

— А тепер? Хто ти зараз?

Пауза тривала довше, ніж треба. Нарешті він прошепотів:

— Я? Я — шрам, який так і не загоївся.

І вперше Арія побачила не альфу, не вовка, не проклятого. А чоловіка, що тримав у собі бурю.

І їй не хотілося відступити.