Глава 2

Ніч осідала на ліс важким саваном, заглушаючи звуки, ковтаючи дихання. Але всередині хатини, схованої серед скель, потріскував вогонь. Його полум’я металося по стінах, створюючи дивні тіні, мов істоти з іншого світу.

Арія лежала, загорнута у стару, теплу ковдру. Її обличчя було блідим, але очі — насторожено відкритими. Вона не спала. Не могла.

В кожному русі плеча пульсував біль. Ліва рука була знерухомлена. Сльоза стікала по щоці, не від жалю — від тиші, що давила.

За кілька кроків від неї сидів він — Раґнар. Мовчазний. Його силует вирізнявся на тлі полум’я: міцний, похмурий, але не байдужий. Він сидів, тримаючи в руках миску з водою і промиті бинти. Пальці рухалися повільно, точно — як у звіра, що знає силу кожного дотику.

— Повернись на бік, — сказав він нарешті. Його голос був хрипким, але без ворожості.

Арія мовчки послухалась, стиснувши зуби. Тканина торкнулася рани — і вона здригнулась, тихо зойкнувши.

— Ти ніколи не чула, що рани лікують не лише травами, а й терпінням? — буркнув він, змочуючи серветку.

— А ти завжди такий поет? — прошепотіла вона скривлено. — Чи це нова риса?

Він на мить завмер, здивовано скосивши очі. Потім — ледь помітна посмішка. Вперше.

— Ти не схожа на когось, хто прийшов помирати, — пробурмотів він, злегка натискаючи на рану.

— Я не звикла до того, що хтось дбає, — зізналася вона тихо. — І не хочу звикати.

— Звикнеш, — коротко відповів він.

Її пальці мимоволі торкнулися його зап’ястя, коли він перев’язував плече. Дотик був швидким, неочікуваним — але в ньому затремтіло щось більше, ніж просто подяка. Раґнар стиснув зуби, очі різко зосередились на бинті.

— Не роби цього, — сказав він жорстко.

— Чого?

— Не пробивай тріщини в броні. Вона мені потрібна.

Арія глянула на нього пильно.

— Я не ворог тобі, Раґнаре. Я просто… заблукала. І в собі, і в цьому клятому світі.

Він підвівся, підійшов до вікна, де за шибкою дихала ніч. Стояв у профіль, мовчав.

— Я не просив тебе приходити, — нарешті сказав.

— І я не обирала тебе. Світ вибрав. Або доля. — Вона притисла ковдру ближче до себе. — Але я вдячна, що саме ти знайшов мене.

Його плечі злегка опустились. Погляд за вікном був порожнім, але пальці стиснули підвіконня до білого.

— Я знав, що колись хтось прийде. Але не думав — хтось, хто дихає так глибоко, що змушує мене згадати, як це — бути живим.

Арія всміхнулась.

— Тоді, мабуть, тобі пора згадувати. Бо я ще не збираюсь помирати.

Тиша розчинилась між ними, не ворожа — тепла. Як невидимий вогонь, що горів повільно, але вперто.

Ніч за вікном ворушилась, та двоє самотніх людей у хатині вже не були самотніми. Вони ще не довіряли повністю. Ще не вірили. Але щось зароджувалось між ними — щось сильніше за страх, щиріше за минуле.

І це щось несло на собі ім’я виживання.

Разом.