Шрами Півночі

Пролог

Місяць, повний і кривавий, завис над верхів’ями скель, немов тавро богів, що стежить за кожною помилкою смертних. Сніг на схилах здавався не білим, а сріблясто-попелястим — мов сліди давньої битви, закарбованої у кістках цієї землі.

Раґнар стояв на краю обриву. Вітер роздирав його стару вовняну накидку, але не міг змити присмак зради з його шкіри. В очах — бурштиновий блиск люті, що вогнем палахкотів у грудях.

Колись він був альфою. Ватажком. Легендою.

Його ім’я шепотіли з пошаною. Тепер — забутий, проклятий, вирваний із серця зграї як скалка ганьби. Його вигнали під ревіння місяця та вогонь обвинувачень, які він не зміг заперечити.

Кров трьох — трьох молодих перевертнів, його учнів — була знайдена на його лапах. Його обличчя омивав сніг і лід, але не очищення.

Він знав: пастка. Зрада. І той, хто її сплів, зараз сидить біля вогню старійшин, вичікуючи, коли пам’ять про Раґнара зітруть остаточно.

У горах він знайшов печеру. І в ній — тишу, що рубала час на шматки.

Люди забули його. Зграя не згадувала. Його тіло — вже не зовсім людське. Його голос — шепотіння проклятого лісу.

Але він жив. Дихав.

І чекав.

На кого? На смерть? На сніг, що зітре сліди? Чи… на щось більше?

І ось — запах. Кров. Страх. Щось живе.

Раґнар відкрив очі ширше.

Місяць заграв бурштиновим блиском.

І темрява зрушилася.