Глава 10

Густий туман, просуваючись, огортав тіло, немов заманюючи в найдивніші й незбагненні тортури. Холод проймав тіло до тремтіння, піднімаючись вище і вище від п'ят до литок.

Грейс покрутилася на всі боки. Стара, випалена до золи земля розтягувалася до самої безкрайності. Туман повільно згущувався в сіру хмару, а в самій глибині ледь чітко проступали темні високі плями.
Кинувшись кудись у дивну, страшну невідомість, вона ледь відчувала ікри, що ніби німіли від незрозумілого холоду.  Під голими ступнями хрустіли гострі сухі гілки, впиваючись дерев'яними голками в шкіру. Крижаний вітер обдував її обличчя, змушуючи примружитися.

Крок за кроком, метр за метром, а палко попеляста земля не закінчувалася, продовжуючи хрустіти під ногами. Обернувшись назад, Едісон нервово відступила.З туману простягалася стара чорна гілка, що наче тягла до неї свою руку. Кігтисті сухі гілки ледь похитувалися на цьому сильному вітрі.

— Ні! Залиш мене в спокої! — прокричала Грейс з усієї сили кудись до дерев'яно-туманного монстра.

Тіло неприємно занило, опекло, немов хтось бив гілковим батогом по її шкірі. Судомно опустивши голову вниз, Едісон затремтіла. Її тіло вкривалося величезними глибокими ранами, що так несамовито сильно кровоточили чорно-червоною смолою,

— Ні! Тільки не це! — панічно прокричала вона, від чого ран на її тілі стало ще більше. Шкіра немов розривалася зсередини, вихлюпуючи все найсмолянистіше.

Темна багряна смола повільно стікала з чола, з новоутвореного символу у вигляді лінії, що перетинали дві перпендикулярні.
Піднявши очі на туман, дівчина завмерла. Дивне понівечене чудовисько, метрів п'яти чи більше, височіло над нею, простягаючи свої незграбні дерев'яні лапи.

— Я, — єдине, що змогла видавити з себе Едісон. Щось надможливе стискало її груди.

— Твій час минає, — тихим, але важким басом, відповіло воно їй.
 

Підриваючись у судомних нападах, Грейс нервово задихала. Пальці стискали краї теплої, важкої та помоклої від поту ковдри.

— Боже!.. Кошмар! Усього лише кошмар... — запевняла вона себе, заспокоюючи й на те збите дихання.

Варто було тілу оговтатися, а голові нарешті усвідомити те, що їй примарилося, як Грейс звісила тремтячі ноги за край ліжка. Ікри болісно нили від судом, обпікаючи старі шрами. Важко видихнувши, вона розвернула одну ногу. На вкритій шрамами литці пульсувало рожеве клеймо у вигляді лінії, що перетинали інші.

 

— У мене стільки справ, а їй заманулося влаштувати нараду саме зараз. День подяки вже завтра, — обурився один із чоловіків у кабінеті з довгим столом. Він скривив обличчя, ніби робота це останнє, що його хвилює.

— І не кажіть, — підтримав його інший. — Після відставки голови, у компанії все йде за її примовою. А ми ж не кам'яні. Не думаю, що вона тут хоча б тричі на тиждень буває.

— Може, варто написати чергового листа голові? — різко подала голос жінка, яка присіла поруч із ними. — Я розумію, що в неї досвід, кар'єра і гарний диплом, але це не означає, що в її роки вона має керувати нами! Жодної поваги.

— Та що там вона, — знову проговорив перший. — Її пес увесь час як тінь поруч скаче. Маючи посаду секретаря, у нього привілеїв більше, ніж у нас.

— А ви не думаєте, що вони..., — здивовано промовила жінка, стрибаючи очима по директорському складу.

— Швидше за все! Не просто ж вона приїжджає з ним і від'їжджає. Хоч хтось бачив її з кимось, окрім нього?

Серед усього цього бурхливого обговорення, лише Ендрю мовчки сидів і спостерігав за цією огидною поведінкою його колег. Він, як директор відділу планування, ніяк не відрізнявся за привілеями від інших, окрім одного — з Грейс він знайомий задовго до її вступу на посаду.
Ендрю Діггенс ніколи не був тією людиною, на яку подивишся та одразу думка, що він — м'яко характерний і дуже добрий. У його випадку, серед директорів його вважали дурним і таким, що не відрізняється смаком стилю. І тільки з останнім Грейс безперечно б погодилася.
Він був насправді не настільки й гарним начальником, а от керівник і лідер він куди кращий за інших. Чи то запозичив звички і дій від Едісон, чи то сам до того він прийшов, він і навряд чи знав. Його любили в головному офісі та щоразу заохочували дружніми посмішками. Але ось про його вельми тісну дружбу з Грейс знав лише Брендон.

Поморщивши обличчя від почутих слів щодо Едісон, він надмірно глибоко і голосно вдихнув, на що інші директори обернулися.

— А ви, директоре Діггенс? Що ви думаєте, вони сплять?

— Життя міс Едісон не повинно нас стосуватися. Я вважаю це недоречно обговорювати тут і зараз, — стримуючи легку злість і образу, відповів їм Ендрю. — У кожного з вас є власний відділ, якими ви керуєте, а їй треба не тільки своїм, а  ще й вашими. Так от поміркуйте: скільки годин на місяць вона відпочиває?

— Ви такий нудний, — протягнула жінка.

Двері в кабінет відчинилися. Варто було похмурій і злій Грейс переступити поріг, як директорський склад замовк. За нею слідом зайшов Брендон із вельми подібною мімікою. За їхніми обличчями чітко можна було сказати, що приказка, яка ходить від офісу до офісу, може стати дійсністю просто зараз і для вищого керівництва. Директори напружилися і випрямили спини.

— Я вельми вшанована тим, що моє особисте життя цікаве для кожного з вас. Однак, зауважу, — кажучи все тихіше й тихіше, Грейс узяла папки з рук Брендона. Роблячи кожен крок ще більш повільнішим, вона почала розносити палітурки по колу, — тут ми не говоримо про щось, що не стосується роботи.

— Але...

— Тс-тс. Не хвилюйтеся, я ще не договорила.

Грейс охайно поклала папки перед кожним із директорів і дуже тихо продовжила:

— У цих папках графіки робочих годин як ваших, так і інших відділів.Зокрема президентського. Якщо ваші мізки все ще вміють належним чином аналізувати інформацію, то можна помітити, що найбільше працюють відділи планування і президентського складу, за що й отримують більш довгострокові відпускні та набагато більші преміальні. Решта відділів недопрацьовують на більш ніж п'ятнадцять відсотків тільки тому, що ні мене, ні мого заступника не було на місці. Дивно, що навіть із наявністю пана Х'юза, а хто не знає, це мій секретар, усе добре. Навіть коли він є в закладі, всі працюють так, як треба. Чому?