Розділ 2. Гданський дебют та порцеляновий форс-мажор

Мій перший робочий тиждень на посаді «секретаря-перекладача» (читай: єдиної адекватної людини в радіусі кілометра від Макса) розпочався з відрядження до Гданська. Погода на Балтійському узбережжі була такою ж мінливою, як настрій мого нового боса — вітер збивав із ніг, а дрібний дощ намагався знищити мою ідеальну укладку.

— Лялько, дивись сюди, — Макс розгорнув на капоті свого шикарного «Ягуара» карту морського порту. На ньому був той самий піджак і новий шовковий шарф, цього разу кольору стиглої вишні. — Справа проста, як два на два. Зі Швеції на вантажному поромі приходить контейнер. Офіційно там партія шведських меблів для мого салону. Неофіційно — у подвійному дні одного з комодів дев'ятнадцятого століття лежить колекція золотих монет часів Сигізмунда III. Твоє завдання — зайти в офіс митного брокера, посміхнутися, підсунути потрібні папери і забрати накладну з печаткою «Дозволено до вивезення».

Я поправила капюшон свого легкого пальта, схрестила руки на грудях і скептично подивилася на цього генія криміналу.

— Максику, — солодко почала я. — А ти не подумав, що шведські меблі дев'ятнадцятого століття проходять через особливий фітосанітарний контроль? Тим паче в порту, де кожен другий митник шукає контрабанду просто від нудьги? Твої папери — це повна туфта. Тут неправильно вказано код класифікації товару.

Макс на мить застиг, а потім гарячково вихопив документи з моїх рук.

— Як неправильно? Я особисто платив за них кращому спеціалісту у Вроцлаві!

— Твій спеціаліст застряг у дев'яностих, — я зітхнула, дістала з сумочки свій улюблений планшет і спритно відкрила митну базу даних Польщі, яку завбачливо зламала... тобто, детально вивчила ще ввечері в готелі. — Якщо ми підемо за твоїм планом, через десять хвилин цей комод розпиляють болгаркою прямо на рампі, а ми з тобою поїдемо безкоштовно екскурсувати місцеве СІЗО. Дай мені ручку.

Я швидко перекреслила три рядки в декларації, вписала туди абсолютно інші коди, які класифікували наш антикваріат як «дерев'яні заготовки для реставраційних робіт без історичної цінності», і завірила все це цифровим підписом фірми-посередника, яку створила за кавою п'ять хвилин тому.

— А тепер сховай свій «Ягуар» за ріг, — скомандувала я, випрямляючи спину і дістаючи дзеркальце, щоб перевірити червону помаду. — І вчися, як працює вища ліга логістики.

В офіс митного контролю я зайшла з виглядом жінки, яка володіє цим портом, половиною Гданська і особисто життям головного інспектора. За столом сидів огрядний пан у формі, який явно мріяв про закінчення зміни та гарячий бігос. На його бейджі було написано «Яцек».

— Пане Яцек, доброго дня! — я чарівно посміхнулася, підходячи до його столу і граціозно опускаючи перед ним теку з моїми виправленими документами. — Мені потрібен ваш фірмовий підпис. Наші заготовки з Гданської верфі трохи затримують, а шведські партнери вже обривають мені телефон. Ви ж не хочете, щоб через бюрократію зірвався міжнародний контракт на постачання стільців для мерії?

Митник ліниво підняв очі, збирався щось буркнути про чергу і перевірку, але я вчасно помітила на його столі маленький календар із логотипом місцевого футбольного клубу «Лехія Гданськ».

— До речі, який розкішний матч був у суботу, правда? — невимушено додала я, спираючись ліктем на стійку. — Цей годинний пенальті на останніх хвилинах... Я думала, у мене серце зупиниться. Мій тато каже, що «Лехія» цього року точно візьме кубок.

Очі інспектора Яцека миттєво спалахнули священним вогнем фаната. За наступні чотири хвилини я дізналася все про тактику польського футболу, травму головного нападника і те, що його дружина нічого не тямить у справжньому спорті. Я слухала з таким щирим захопленням, наче від цього залежала доля людства.

Митник, навіть не дивлячись у мою декларацію, з розмаху шльопнув жирну червону печатку на три екземпляри документів.

— Ось тримайте, пані Ярославо! Щасливої дороги вашим стільцям! А тренеру нашому треба міняти стратегію, я вам точно кажу!

— Обов'язково передам йому ваші слова, якщо зустріну, — посміхнулася я, забираючи папери. — Гарного дня!

Коли я вийшла на вулицю, Макс уже гриз нігті біля свого автомобіля. Я мовчки покрутила перед його носом паперами з дозволом.

— Лялько... ти відьма, — прошепотів він із благоговінням. — Як? Вони навіть не відкрили контейнер?

— Футбол, Максику. Футбол і правильний код класифікації, — я сіла на пасажирське сидіння і дістала пилочку, щоб підправити один ніготь. — З тебе нові шпильки. Ці гданські калюжі жахливо псують замшу. А комод твій ми заберемо ввечері, коли на зміну вийде кум мого нового друга Яцека.

Саме тоді я зрозуміла дві речі: по-перше, з Максом я точно не пропаду, а по-друге — цей чоловік ще не раз змусить мене балансувати на межі закону. І мені це, чорт забирай, починало подобатися.