Глава 4

Наступного дня приїхали Ія та Михайло, її чоловік. Ія – життєрадісна, завжди позитивна та занадто емоційна. Тож там, де з’являлася Ія, завжди було галасно. Михась, як називали його в родині, – спокійний, виважений, чимось у характері схожий на Павла. Зібравшись за столом, чи то на сніданок («старшенькі» довго спали, тому приїхали вже близько десятої), чи то на обід, родина довгенько теревенила. А потім Ія запропонувала погуляти. Й Ірена з радістю погодилася.

- А ходімте на кладку, – запропонувала Ірена. Вчора вона туди так і не дійшла. Чомусь її туди тягло, дивним чином тягло. І вона не могла знайти цьому пояснення.

- Ой, ходімте! – Зраділа Ія. – Михасю, ти з нами?

Вони почимчикували протоптаною не одним поколінням стежкою, що вела до кладки через річку. Саме тієї кладки, якою в дитинстві ходила Ірена і якою чонгарці користуються досі.

Ія не замовкала. Їй завжди було що розказати. Про всіх. Іноді по секрету. Та Ірена мало кого вже знала. Навіть своїх однокласників вона пам’ятала вже не всіх.

Дійшовши кладки, вони обернулися й помахали рукою Софії, яка на городі збирала полуницю. Ірена зупинилася перед дерев’яним настилом. Майже нічого не змінилося. Хіба що річка сильніше зміліла. Ія з Михайлом трохи осторонь обнімалися, наче молодята, а Ірена покрокувала на середину кладки, у зарощі очерету. Кладка височила над Терсою всього сантиметрів на десять. Вода була кришталево прозорою. З лівого боку був натягнутий дріт, замість перил, а з правого – не скрізь. Зупинившись, Ірена присіла на дошки, й просто дивилася на ледь помітну течію, що колихала водорості на дні. Риб видно не було. Все поросло очеретом. І лише тут, на середині, можна було розгледіти мулисте дно. Ірена роззулася та опустила ступні у воду. Прохолода освіжала. Ірені здалося, ніби вона знову маленька, і на душі потеплішало. Вона чула голоси Ії та Михайла, які говорили між собою про те, що не треба чіпати Ірену  зараз. І була їм вдячна. Течія річки заворожувала. Ірена завжди любила воду. Вона могла годинами споглядати цю гармонію, отримуючи неймовірну насолоду. Перекинувши ноги на другий бік кладки, сіла обличчям до верби. Вона пам’ятала її ще зовсім маленькою, десь її дитячого зросту. А зараз – це величезне дерево з розлогою кроною. Тепер Ірена сиділа «за течією», яка її наче затягувала. Ірена струсила головою, намагаючись прогнати мару, що на якусь мить її огорнула своїми обіймами. Вона помітила біля верби суху гілку, яка зачепилася за очерет, і тепер бовталася у воді. Сили течії було недостатньо, щоб її понести далі, та й нести було нікуди – попереду хащі з очерету. Ірена дістала цю гілку і почала нею копирсатися у мулі. Так само, як у дитинстві. Ія з Михайлом гуляли недалеко берегом. Він ніжно її обіймав, не зводячи з неї свого погляду. Ірена всміхалася. Щастя – воно таке. Раптом краєм ока вона помітила блиск у воді. Перестала колупати мул. Придивилася – здалося. Раптом течія посилилася й Ірена побачила, що її гілка встромлена біля чогось блискучого. Серце прискорено забилося. Ірена, не відводячи погляду, боячись загубити побачене, нахилилася до води щоб витягти те щось блискуче. Добре, що в цьому місці річку бродом переходити можна. Однак у цьому місці глибина виявилася більшою, й Ірена добряче занурилася у воду. Коли вона нарешті дістала той предмет, біля неї вже були Ія з Михайлом з переляканим виразом обличчя. Нарешті Ія запитала:

- А шо ти робиш? – Запитання прозвучало ніяково, розгублено й трохи збентежено.

- Та ось, блищало у воді, стало цікаво, – посміхалася Ірена, тримаючи в руках щось дуже схоже на спицю з заокругленням на одному з країв, прикрашене камінням кольору сонця...

- І шо це таке? – Запитала здивовано Ія.

- Не знаю, – спокійно відповіла Ірена. Та якоїсь миті вона побачила картинку, як гарна молода жінка з бездонними блакитними очима, закручує своє волосся й закріплює його цією шпилькою.

- Схоже – це шпилька для волосся, – невпевнено промовила Ірена, – тільки от не розумію з якого матеріалу. А камінці які гарні! Бурштин, чи що… – розмірковувала вона вголос.

- А давай мамі покажемо, вона точно скаже, шо це таке, – запропонувала Ія.

- Обов’язково покажемо. – Погодилася Ірена, – та поки що…

Вона спробувала відтерти шпильку від мулу. Вийшло. Каміння заблищало ще сильніше, й Ірена зрозуміла, що це не бурштин. Однак сама шпилька залишалася оковитою роками… ні – століттями! Відчистити її можуть тільки чоловічі руки.

- Це точно не бурштин, – винесла вердикт Ірена, – більше схоже на сердолік… Яка краса. Розглядаючи шпильку, Ірена відчула нестримне бажання встромити її в своє волосся. Не звертаючи уваги на здивовані погляди Ії та Михася, Ірена закрутила гульку й закріпила її знайденою шпилькою. Поглянула на Ію з  Михайлом, ніби позуючи перед об’єктивом камери.

- Ну як я вам?

- Прикольно, – енергійно відповіла Ія. – Тобі личить.

Ірена дивилася на племінницю з її чоловіком та не могла зрозуміти, що їй муляє око. Вона дивилася на молодих людей, добре освітлених сонячним промінням, та не могла збагнути, що з ними не так. Аж раптом вона збагнула – навколо них різнокольорове сяйво, яке у сонячному світлі наче переливається всіма барвами… Яка краса!

- А чого ти на нас так дивишся? – Запитала Ія.

- Та нічого, – тільки й відповіла Ірена. А про себе подумала, що це якось дивно. Вона вирішила, що це галюцинації, викликані хворобою. Можливо їй таке привиділося через те, що вона нахилялася…