Шпилька Амаги

Глава 3

Коли брат повернувся з поля, вони насмажили картоплі з салом та цибулею й пообідали. Ірена пропивала всю цю смакоту молоком, як у дитинстві. Поговорили про те, про се, а потім Павло запитав:

- То що в тебе трапилось?

Ірена зітхнула й відповіла:

- Нічого такого, чого не трапляється з іншими. Живу на повну! – Награно весело промовила вона останні слова.

Брат нахмурився:

- Не хочеш казать?

Ірена мовчала. Вона не хотіла, щоб її жаліли. Братові вона довіряла, та засмучувати його не хотіла. З іншого боку, думала вона, не сказати – якось не по людськи…

- Трапилось… – якось відсторонено вимовила вона й, помовчавши, відповіла:

- Коротке життя трапилось. Останні місяці мої трапились. – Сказавши це, вона нарешті подивилась Павлові в очі й видихнула. Таємниць більше немає. Він мовчав, обмірковуючи почуте. Зітхнувши тихо мовив:

- Скільки?

- Точно не знаю. Я мала лежати у клініці… Та не змогла відмовити собі у здійсненні своїх мрій. Хоча б деяких. Всі свої справи я завершила, про все подбала… І давай більше не будемо про це. Брат лишень кивнув на знак згоди у відповідь.

Ірена мила посуд, а Павло годував собаку та котів залишками зі столу та спеціально звареною кашею. Коли він повернувся в будинок, сіли пити каву.

- Слухай, а чому батько так не любив бабу Галю? – Зненацька запитала Ірена в Павла.

- Та хто їх знає, – відповів брат. – Знаю тільки, шо він сам до них не ходив, і її не пускав до свого двору.

- Прямо тобі «Санта Барбара», – всміхнулася Ірена, і продовжила:

- Скільки таємниць батьки забрали із собою в могилу… І чому я раніше цим не цікавилась? А тепер і розказати нікому…

У дворі радісно загавкав пес.

- О,  Софія повернулась. Сьогодні рано, – констатував Павло. Заходилися знову збирати на стіл. Тільки тепер Ірена з Павлом сиділи із Софією, як то кажуть, «за компанію».

- Ой, слухайте, що сьогодні почула! – Енергійно почала розповідати Софія. Ірена любила поговорити з нею, бо Софія – вчитель історії за освітою, історик – за покликанням, завжди була цікавим оповідачем, з допитливим розумом та неабияким ентузіазмом у справах відродження історії рідного краю. А головне – у свої «трохи за п’ятдесят п’ять» вона була іще тим живчиком.

- Так от, мої старшокласники проводять декілька досліджень у рамках усіляких районних та обласних конкурсів, і одні взялися за скіфський період. Ти ж знаєш про наші кургани під Миролюбівкою та Андріївкою, – звернулася Софія до Ірени, – що й досі не досліджені. Звісно, дітям ніхто не дозволить там копати, та й техніка безпеки… Коротше, дітвора допитлива, не дай Боже,  і хоча надворі літо – вони все риють і риють, переважно в інтренеті, бо сама ж розумієш – інформації – кіт наплакав. Сьогодні прибігали до мене в школу й з таким захопленням розказували про те, що дізналися. – Софія посміхнулася. Вона завжди щиро раділа допитливості дітей, бо була хорошим, справжнім вчителем.

- А що взагалі відомо на сьогодні про кургани? Їх збираються досліджувати? – Поцікавилася Ірена.

- Навряд чи. – Гірко промовила Софія. – Під Андріївкою кургани епохи бронзи, а це ІІ-І тисячоліття до нашої ери, а під Миролюбівкою – ХІ – ХІІІ… Це ж які кошти потрібні! Та й чи знайдуть щось? Там мабуть вже все розграбували… – задумливо промовила Софія наостанок.

- А я ніколи не була там. Не бачила… – Так само задумливо мовила Ірена.

- Колись хлопці розказували, що бачили на одному з насипів щось дуже схоже на посадковий майданчик… Їх здивувало, що за стільки століть він не зруйнувався, не заріс нічим… От би побачити… – Голос Софії видавав її потаємні бажання.

Брат слухав їх з посмішкою на обличчі. Він зрідка встрявав у їхні розмови, бо розумів, що коли спілкуються жінки, та ще й помішані на таємницях рідної землі, краще мовчати. Та цього разу він дещо пригадав, і подумав, що його коментар не буде зайвим.

- А помниш, як ми на городі викопали монету? – Звернувся Павло до дружини. – Ну там ото, ближче до криниці.

Софія кивнула.

- А й справді, – промовила вона, – я вже й забула. Вона така давня. Думаю то монета ще скіфських часів, дуже схожа на ті, що за часів Арія були. Ну мені так здалося. Я коли шукала в енциклопедіях, то знайшла дуже схожу…

Ірена захопливо слухала Софію  й думала про те, що ці землі, її рідні землі, криють багато таємниць. І їй дуже кортіло дізнатися хоча б декілька. Ще в дитинстві, коли Ірена у дитячому журналі «Барвінок» на передостанній сторінці прочитала про спосіб, за допомогою якого можна дізнатися, хороша людина чи погана – «цаца» чи «бяка» – вона перевірила всю рідню і після цього захопилася усім незвичним та таємничим. Це ж треба, думала Ірена, намистина на нитці, яка сама розгойдувалася за або проти годинникової стрілки над світлиною людини визначила коло її інтересів. З того ж дитячого журналу вона дізналася про магнітні поля Землі, про те, що коти бачать одразу декілька вимірів, можуть вказати на перетин магнітних ліній у будинку, що в кожному домі є домовик… Вона вірила в кінець світу, про який говорили з екрану чорно-білого телевізора… Все це справляло на дитячу свідомість сильне враження. Якось у 1996 році була люта зима. Завірюхи такі – що світу білого не було видно. Замітало по саму стріху. В хаті біля вхідних дверей стояла лопата з грабаркою й декілька відер для снігу, щоб розчищати вихід з хати. Якось увечорі завірюха розгулялася так сильно, що навіть в хаті було чутно її завивання. Ірена боялася за маму, яка була на роботі. В такі зими мама ходила на роботу на лижах, бо намітало неабиякі замети, й дороги видно не було. Особливо в цей вечір. В той вечір трансформатор вибило й вулиця залишилася без освітлення,  а місяця видно не було. То ж надворі була суцільна темрява. Ірена думала, що це і є кінець світу, і що мама не повернеться… На її радість мама повернулася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше