Глава 1

Ірена нетерпляче визирала у вікно потяга, який наближався до станції Синельникове, що на Дніпропетровщині. Вона давно тут не була. Занадто довго забороняла собі сюди приїздити. Боляче. Та ностальгія взяла гору. Час, відведений їй долею, спливав. Можливо саме тому її тягло на малу Батьківщину. Вона дуже хотіла встигнути потанцювати з вітром у степу, послухати своїх рідненьких цвіркунів, вдихнути неймовірний аромат нічної фіалки біля батьківської хати. А головне – походити босоніж стежками й балками, де промайнуло її дитинство. Згадати. Дихати. Вірити і сподіватись.

Ірені всього близько сорока. Всього. Так вона собі говорила і посміхалась. Хвороба дала знати про себе запізно, коли лікарі вже були безсилі. Тому Ірена, замість того, щоб лягти до клініки і чекати на кінець – вирішила останні дні жити на повну. Тож план негайно був приведений у дію. Спочатку – мандри світом. Вона давно цього хотіла, та через роботу ніяк не могла вирушити у подорож. Побувавши у Європі, вона захотіла відвідати інші континенти, та з’ясувалося, що перельоти – не для неї. Не довго думаючи, вона розпочала мандрувати Україною, переважно маленькими селами, які приваблювали туристів незвичайними історіями містичного характеру. Та одного ранку вона зрозуміла, що її тягне на рідну землю. Ця тяга була настільки сильною, що Ірена ні на мить не сумнівалася в її містичній природі. Після безлічі почутих оповідок вона вірила в силу слова, погляду, думки. Тож тепер, щоразу, коли дивилася на себе в дзеркало, Ірена проговорювала неначе мантру: «Я здорова!».

І ось нарешті – Синельникове. Ірена зійшла з потягу. Ранкова прохолода пробігла спиною й осіла десь глибоко всередині. Ірена була до цього готова. Вона швидко вдягла кофтину, підготовану саме для цієї миті. Червень у цьому регіоні о четвертій ранку теплом не балував. Вдихнула на повні груди. Як же прекрасно! Вдома! Нарешті я майже вдома! – набатом звучало в голові жінки.

Та треба встигнути на автобус, що йде до Миролюбівки о 5 ранку зі станції Синельникове – 1, а Ірена зараз на Синельникове – 2, на іншому кінці міста. Таксі – найзручніше, та вона хотіла згадати все, як тоді, майже 20 років тому, – пройти через все місто пішки. Двадцять років, думала вона, а неначе вчора. І вона пішла.

Тиша навкруги була настільки глибокою, що іноді закладало вуха. Слухаючи своє помірне крокування, Ірена згадувала, як раз на місяць вона йшла цією дорогою, озираючись навкруги, завмираючи від кожного необережного звуку. Зараз все так само, та вона всміхалась. Пусті вулиці, темні вікна в будинках, відсутність авто на дорогах. Краса та й годі! Близько шостої вона вже буде в Миролюбівці. Серце билося частіше. Так близько. Що такого на неї там чекає? Чому такі дивні передчуття? Ірена почула, як у дворі до воріт підійшов собака, та не гавкнув. Вона видихнула й покрокувала далі.

За сорок п’ять хвилин Ірена вже була там, куди прямувала. Автобусу ще не було, та люди вже стояли в очікуванні. Троє. Нікого не впізнала. Можливо вони з Андріївки, чи Тельмана, а може взагалі з України. Ірена спіймала себе на тому, що населені пункти називає по старому, за назвою колгоспів. Колгосп імені Тельмана був у селі Котляревське, а Україна – у селі Великомихайлівка. А їхня частина села носила назву – Чонгарець. І хоча колгоспів вже давно немає, а пам’ять і досі видає ту назву, яка побутувала в односельчан.

Нарешті підійшов автобус. Ірена зайшла, придбала квиток у заспаного водія, і сіла так, щоб вікно було по праву руку. Ще десять хвилин очікування і вирушили в дорогу. Ірена дивилася у вікно. Світало. Поля, насадження уздовж дороги – все як тоді. Тільки тепер цю землю обробляють фермери. Як, власне, і її брат. Ось сади, колись багаті на фрукти, тепер виглядають занедбаними. Ірена тяжко зітхнула. Циганівка. Колись дуже давно тут мешкав брат з дружиною і донькою, і вона частенько бувала в них у гостях…

Водій, як завжди на цьому місці, заглушив мотор й автобус покотився з гірки, іноді пригальмовуючи. Заїхавши на міст, водій знову увімкнув мотор, адже попереду – підйом на круту гору. Ірена усміхалася. Є речі, подумала вона, які ніколи не змінюються.

У Березніватку автобус досі не заходив. Гак чималий, а чи будуть пасажири – то ще бабка надвоє сказала. Подейкували, ще тоді, давно, що село вимирає. Можливо там уже нікого й не залишилося…

І знову по обидва боки – поля. Десь соняхи, десь пшениця, десь іще щось. Ірена вже не могла так легко впізнавати зернові культури, якими були засіяні поля. Чомусь стало гірко. Соромно. Через Що? Бо покинула батьківську хату? Поїхала шукати щастя де інде? Ну не через те ж, що не впізнала, чим засіяне одне із полів! Ірена спостерігала за деревами, висадженими вздовж дороги. Дорога розбита вщент. Між деревами не видно просвіту. Все заросло. І вже пробирається на саму дорогу. Нікому до цього діла немає. Та й чи буде колись?

Ось знайомий пагорб. За ним – Миролюбівка. Її рідне село обіймало обидва береги річки Середня Терса. Немов два розправлених у польоті пташиних крила по обидва береги від річки вгору розкинулися городи які вінчалися сільськими садибами. З цією річкою пов’язано багато дитячих спогадів Ірени. Ця частина річки нею так і не була досліджена, бо вона жила вище за течією. Та русло ріки поблизу її дому – вивчено досконально. Влітку вона ловила в Терсі (саме так називали річку миролюбівці) карасиків подарованою чоловіком старшої сестри бамбуковою вудкою. Спочатку Ірена приносила по два-три маленьких карасики і годувала своїм уловом домашніх котів. А пізніше вона зрозуміла, що вудку треба закидувати у зарощі молодого очерету, тоді карасиків буде більше. Зрештою вона почала приносити додому по пів відра карасів, іноді навіть коропів. Увечорі, коли ходила забирати корову з випасу, обов’язково залазила в трубу, що йшла під прокладеною через річку дорогою, й досліджувала звучання відлуння різної сили голосу, а ще – лякала жаб, кидаючи в них назбиране дорогою каміння.