Глава 5

Ми з Артемом уже тиждень зустрічаємося. Кожне побачення сповнене романтики, і я насолоджуюся цими моментами. Ми намагаємося не потраплятися на очі оточенню. Досить того, що мама, тато й Алла вже бачили Артема.

У неділю я пішла з Аллою в кав’ярню. Ми сіли за маленький столик, їли морозиво й балакали ні про що, поки сонце лагідно світило крізь вікно.

— Скоро маму треба вести в санаторій на лікування, а грошей не вистачає, — сумно сказала Алла.

Я знала трохи про її сім’ю. Марина Юріївна виховала Аллу сама з батьком, Леонідом Яковичем. Їхній шлюб розпався, коли дівчині було п’ять років, і жоден з батьків повторно не одружувався. Більше дітей у батька немає.

— А ти до батька зверталася? — запитала я.

Алла зітхнула тяжко:

— Він каже, що грошей немає. Я навіть не сказала, що це для мами, попросила наче б то для себе.
— А до своєї тітки Люди? — уточнила я. Вона багата, тримає маленьку кав’ярню, ніколи не була заміжньою й дітей не має.

— Вона обіцяла дати грошей, — відповіла Алла, — але тієї суми не вистачить. Я докладу зі своєї зарплати, але двох тисяч все одно не вистачатиме.

— Я тобі позичу ці гроші, — сказала я, відчуваючи, що допомогти подрузі — зовсім не проблема.

Алла подивилася на мене з вдячністю, в її очах блиснули сльози:

— Дякую, Каролінко. Віддам при першій же нагоді. Трохи мені Веніамін дасть, сказав, що повертати не треба. Сказав, що коли маму підлікують, на мене чекає сюрприз.

Я посміхнулася, трохи кепкуючи:

— Може, він тобі пропозицію зробить?

В цей момент підійшов Веніамін, помітив нашу розмову й підморгнув:

— Кароліно, ти весь сюрприз зіпсувала, так нецікаво.

Ми всі засміялися. Я відчула теплоту й легкість у компанії друзів — маленькі радощі життя, які так рідко бувають у моєму світі, підпорядкованому Донченку.