Глава 3

Зранку я відкрила ресторан, як завжди — свіже повітря в залі змішалося з ароматом кави, яку вже готував бариста. Не минуло й години, як до мене підійшла Вікторія Миколаївна. Поруч із нею стояв незнайомий чоловік у строгому костюмі, з уважним поглядом і блокнотом у руці.

— Знайомтеся, — сказала Вікторія Миколаївна з ледь помітною гордістю. — Це наш адміністратор, Мороз Кароліна Петрівна. Вона працює недавно, але вже показала себе як молода й талановита дівчина.

Чоловік простягнув руку.
— Лещенко Юрій Анатолійович. Я журналіст. Кароліно Петрівно, ви могли б дати мені завтра інтерв’ю?

Я здивувалася й розгублено стиснула в руках папку з документами. Інтерв’ю? Це могло бути небезпечно. Будь-яке зайве слово могло дійти до Донченка.
— Я подумаю, — відповіла обережно. — Потім повідомлю вам.

— Чудово. — Він простягнув візитку й усміхнувся. — Очікуватиму дзвінка.

Я кивнула й сховала картку до кишені, вирішивши порадитися з Андрієм Аркадійовичем, перш ніж приймати будь-яке рішення. Вікторія Миколаївна повела журналіста далі залом, а я відчула, як напруга оселилася в грудях.

Увечері мене, як завжди, провів Артем. Біля під’їзду ми несподівано зустріли маму. Вона усміхнулася, хоча в її очах жила тривога.

— О, мамо, привіт, — сказала я.

— Привіт, Каролінко. А ти тата бачила? — запитала вона.

— Ні, — похитала головою.

Мама кивнула і звернулася до Артема:
— Молодий чоловіче, мене звуть Олена Павлівна.

— Артем, — відповів він чемно. — Шеф-кухар у ресторані, де працює Кароліна.

У цей момент підійшов тато. Він виглядав стомленим і похмурим, наче тягнув на собі камінь.
— Мене звуть Петро Юрійович, — коротко представився він.

— Артем, — повторив шеф-кухар і потиснув йому руку. — Гарного вечора.

Артем попрощався й пішов. Ми троє лишилися біля під’їзду. Мама зиркнула на мене з лукавою усмішкою.
— Каролінко, це твій хлопець?

— Ні, просто друг, — швидко відповіла я, відчуваючи, як щоки наливаються теплом.

— Хай буде друг, — м’яко всміхнулася мама. Потім її обличчя стало серйозним. — Петре, а де ти був?

— У банку, — буркнув тато. — Хотів узяти кредит, щоб віддати Донченку.

— І що, дали? — в її голосі прозвучала гірка іронія.

— Ні, — відповів він сухо. — У мене погана кредитна історія.

Я стиснула кулаки. Знала цю історію надто добре. Кредити, прострочки, постійні виплати… і ось тепер я розплачуюся за все це.

— Тату, не хвилюйся, — сказала я нарешті. — Я йому пересилаю половину зарплати. За два роки борг буде погашено.

Вони переглянулися. В їхніх очах я бачила біль і сором, але й безсилля. Вони не схвалювали мого вибору, проте іншого виходу й справді не було.

А я відчула, що сама поступово заплутуюся в цій грі.