Глава 2

Того вечора я довго не могла заснути. Думки про Артема плуталися з холодними словами Донченка. Чи варто заводити стосунки лише для того, щоб дістати таємниці кухні? Це виглядало як зрада… хоча для мене він усього лише частина плану. Але серце тьохкало від його погляду, й це лякало ще більше.

Зранку я довго вибирала сукню. Хотіла виглядати бездоганно, щоб Артем помітив — але водночас здавалося, ніби я сама себе затягаю в пастку. Зробила зачіску, нафарбувала губи — і цілий день навмисне частіше заходила на кухню. Його очі щоразу ковзали за мною, і я відчувала, що план спрацьовує.

Увечері ресторан стихав. Я перевірила зал, погасила частину світла, зачинила двері. Працівники вже розійшлися. Тільки Артем затримався. Він підходив до мене нерішуче, тримаючи руки в кишенях, наче боявся власних слів.

— Кароліно Петрівно, — він ковтнув повітря. — Дозволите провести вас?

Я усміхнулася, хоч усередині стиснулося.
— Ходімо. Мені буде не так самотньо.
Ми йшли повільно, вечірнє повітря було напоєне запахом дощу. Артем говорив про роботу, про постачальників, але в його голосі бриніло щось інше. Коли ми підійшли до мого під’їзду, він нарешті зупинився.

— А що ви робите завтра після роботи? — запитав, опустивши очі.

— Прийду додому і відпочиватиму, — відповіла я спокійно. У моєму тоні була підказка, що краще не наполягати.

Він кивнув, трохи розчаровано. Та за мить зібрався з духом.
— А в суботу?

Я вдала легку усмішку.
— Поки що планів немає.

— Тоді… я хотів запросити вас у кіно. Є квитки на «Аватар», сеанс о другій годині.

— О, ти підготувався, — я зіграла здивування. — Тобто все заздалегідь спланував?

— Так, — він уперше глянув прямо в очі. — Бо ви мені подобаєтесь. Не лише як адміністратор.

Я завмерла на мить. Частина мене раділа цим словам, інша ж холодно нагадувала: це лише крок у грі.
— Я бачила, як ти дивишся на мене, — тихо сказала. — Зізнаюся, ти теж мені подобаєшся. Але… ніхто зі співробітників не має знати.

— Розумію, — Артем усміхнувся з полегшенням. — Я вмію зберігати таємниці.

Ми попрощалися біля дверей. Я зайшла в під’їзд, притулилася спиною до холодної стіни й заплющила очі. На мить дозволила собі усмішку. Але в пам’яті тут же виринув голос Донченка:
"І якщо ти надумаєш хитрувати, то тобі буде погано."

Моя усмішка зникла.