Пролог

Вулиця була тихою, лише шурхіт моїх черевиків порушував вечір. Думки про татові рахунки лізли в голову немов бур’яни — не відрізниш, де починаються, де кінчаються. Я прискорила крок.

Раптом машина зупинилася поруч, дверцята різко відчинилися — і мене вхопили за лікоть. Металевий запах салону, холод сидінь. Усередині сидів він: Донченко Андрій Аркадійович. Сонцезахисні окуляри в руках, очі — як скло.

— Доброго дня, Кароліно, — його голос був спокійний, але в ньому була вага, немов ваги, що вирішують долі.

Я промовила: — Доброго дня.

У губах у мене ще залишався присмак страху, серце билося в скронях.

— Твій тато винен мені десять тисяч доларів, — сказав він. — Ти можеш відпрацювати. Я знаю про твої дипломи — адміністратор і готельно-ресторанна справа. У ресторані «Люкс» потрібен адміністратор. Там господиня — моя колишня. Ти влаштуєшся туди, шукатимеш і надсилатимеш мені всі потрібні відомості — рецептури, таємниці робочого процесу. І половину зарплати відправлятимеш на рахунок, який я дам.

— Ви хочете, щоб я шпигувала? — шепотіла я, але слова були прозорі, як скло.

— Називай це як хочеш. Це твій вибір, — відповів він, і в його голосі не було сумніву. — Якщо спробуєш обдурити — буде погано. Зрозуміла?

Я кивнула. Він простяг картку з номером рахунку й адресою електронної пошти. Вона була легкою, але важчою за камінь у кишені. Я пішла додому, відчуваючи, що кроки стали важчі.