Казочка про шпачка Аміра.

 На сільському подвір'ї жило багато птахiв. Це і Курі, і Качки, і Індики, навіть Цесарки - всім знайшлося місце. Під стріхою розмістилися Горобці, на горищі – Голуби. 

Всі жили дружно. Свійських птахів годували зерном, картоплею, овочевими та фруктовими відходами, а до них приєднувалися горобці та голуби. 

– Ко-ко-ко, – гукав Півень молоденьких Курочок.

– Ках-ках-ках, їжте, їжте, всім вистачить, – припрошувала стара Качка.

– Цвірінь-цвірінь, а можна нам поласувати? – питали Горобці.

– І нам трішки, і нам трішки, – воркували Голуби.

– Водички, водички, – просила Горлиця.

– Нам не жалко, нам не жалко, – відповідали Цесарки.

Та от настала весна. Повернулися з теплих країв різні птахи. На подвір’ї з'явилися Шпаки. Першими прилетіли самці, вони стали шукати місце для гніздування. 

Серед них виділявся великий блискучо-чорний Шпак з біленькими цяточками та темно-коричневою райдужною оболонкою ока. Міцний жовтий дзьоб схожий на пінцет, надавав йому дуже поважного вигляду. Шлюбне, весняне вбрання Шпака було з металевим пурпурово-синьо-зеленим полиском на чорному оперенні. За його самовпевнений гордовитий характер він одержав прізвисько Амір – володар, правитель, схильний до лукавства, який відстоює в першу чергу свої особисті інтереси.

Він був до 22 см довжиною, 90 грамів вагою і гордо ходив по подвір'ю, показуючи іншим, хто тут господар:

– Дайте дорогу, не заважайте обідати. Тепер Я тут господар.

 Великий, але добрий Індик мало язика не ковтнув від такого нахабства. Потім оговтався:

– А що це за Моська? Звідси цей “господар” тут узявся?

Ніхто не міг відповісти – всі були вражені нахабством зайди.

Та ще більше його незлюбили, коли він вигнав з порожнечі за обшивкою будинку сім’ю Горобців, залишивши їх без житла. 

– Ми тут звили кубельце, вже хотіли відкладати яєчка, – мало не плакала горобчиха Рябочка.

– А тепер тут житиме Моя сім’я, – заявив нахаба.

І невдовзі привів туди супутницю: невеличку чорненьку самичку Айрін - спокійна, врівноважена, яка була  наче обсипана світло-вохристими і білуватими краплеподібними плямами, а райдужна оболонка ока була зі світлим вузьким кільцем. Нижня щелепа рожевувата, ніби вона її підфарбувала. Разом з нею почали чистити місце для проживання, викидаючи все, що приготували горобці. Він носив пір’ячко, гілочки, а вона не тільки шукала матеріал для гніздечка, а й самостійно його облаштовувала.

У них у кубельці з'явилося шість яєчок, які мали блакитне забарвлення і досягали трьох сантиметрів у довжину і два сантиметри завширшки. Кожне важило шість з половиною грам.

Поки кохана обігрівала яєчки, Амір виводив свою весняну пісню. Раптом він замовк і задумався. Почав згадувати своє минуле.

…Яйця висиджувала мама, іноді їй допомагав батько.

 – Доглянь за нашими майбутніми дітками, а я розімну крильця і пошукаю щось смачненьке, – казала ненька.

– Хочеш, принесу тобі, чого тільки забажаєш: комаху, гусеницю, жучка, – бідкався тато.

– Хочу політати, – мрійливо говорила мама, – не покидай яєчка, я тобі довіряю.

Тато, як мені здавалося, неохоче сідав у гніздо, а, може, він, як і я, боявся придавити малюків, які ще навіть не з'явилися. 

Я був первінцем, тому пам'ятаю своїх малесеньких братів та сестер, вони були абсолютно голі та сліпі. Батьки годували нас комахами. За добу могли злітати за кормом до трьохсот разів.

Я був непосидючий та неслухняний і, спостерігаючи за дорослими Шпаками, весь час виглядав з гнізда. Коли не було батьків, вирішив політати. Це здавалося так легко було зробити: піднявся на лапки, змахнув крильцями і …полетів. Прямо на землю… 

Ні ворон, ні сорок, якими лякали мене батьки, поблизу не було. Я впевнено ступав по землі, забувши про небезпеку, яка чекала мене за рогом будинку. Звідти з'явилася величезна, жирна, страшна, блакитноока кішка. Може, не така й велика, та для мене це був жахливий гігант. Руда підкрадалася, я намагався підлетіти, але тільки підстрибував. Розумію тепер, що виглядав тоді жалюгідно. Руда потвора вже протягла свою волохату лапу, щоб схопити пташеня…Та раптом  почув крик. Маленька дівчинка проганяла руде чудовисько і бігла до мене. Я завмер, а вона взяла шпаченя в свої дитячі ручки, занесла до хати і посадила в простору клітку. Мене годували, вчили розмовляти, випускали політати по хаті. 

– Їж, їж, – давала дівчинка то коників, то сарану, то гусінь, то павуків. Інколи приносила дощових черв'яків, слимаків.

Харчі були різноманітні. Я почувався царем птахів, бо жив у клітці, мене годували, нічого не треба було робити.

– Пташечко, скажи: “Ка-тя, Катя”. “Дай, дай. Їсти - їсти”.

Вона так часто це говорила, що я почав повторювати. 

– Молодець, пташечко, ти найкраща. 

Інколи дівчинка відчиняла клітку, і я літав по хаті. За мною часто спостерігала Руда потвора. 

– Скажи їй: “Геть!”

Одного разу, коли Катя відвернулася, кішка почала ганятися за мною по кімнаті і ледве не спіймала, добре, що встиг вилетіти у відчинену кватирку.

Я сів на дах, трохи поспівав, потім почав прислухатися до звуків, які лунали звідусіль. Я навчився хрюкати, мявкати, а потім почув, як гавкає Бек, коли повз нього проходить Руда. І почав вчитися: повторював за ним. І ви-ии-йшло-о-о!!!

Сидів копіював птахів і тварин. Знову з’явилася Руда нахаба, і я вирішив показати своє вміння.

– Ка-а -тя-я! Ка-а-тя-я! Ї-їс -ти-и!

Кішка подивилася на мене здивовано. Це придало впевненості, і я продовжив:

– Ге-еть! Ге-еть! Га-а-ав! Га-а-ав! Га-а-ав!

Вийшло дуже правдоподібно. Кішка озиралася на всі боки, а потім втекла. Це була перемога!!!

Багато шпаків спостерігали дану картину. Після цього всі почали мене поважати. Я вважав себе господарем двору, а, прилетівши в цьому році, думав, що мене повинні слухати всі птахи, навіть свійські.