Ельза

Так дивно було самій вести автомобіль. На тілі пульсувала кожна жилка, але як виявилося, хвилювалася я дарма, бо навиків у водінні, завдяки Захару й Даниїлу, виявилося достатньо, аби почуватися впевнено. Та й у неділю рух на дорогах не такий активний, то ж до будинку за містом я дісталася за кілька хвилин. На вулиці було тепло і пані Єва саме гуляла з Мією. Батька Даниїла не було і я зраділа, бо трохи його побоювалася. Він був дуже видним чоловіком, однак, мав строгі риси обличчя і такий пронизливий погляд, що мені здавалося, він знає усі мої брудні таємниці.

- Доброго дня, - привіталася я і заглянула у візочок. Крихта мирно спала, тому я тільки посміхнулася. Як же я жила без неї!? – Як вона?

- Золота дитина. Спить уже дві години. А ти як? Відпочила?

- Ну… Соромно зізнаватися, та я змарнувала усю суботу…

- І дуже добре. Я пам’ятаю, як важко вчитися в медичному, а тепер ще й знаю, як важливо відпочивати. Ти одна? – вона глянула на припаркований перед брамою автомобіль, поглядом шукаючи Даниїла.

- Так, він поїхав у відрядження…

- У неділю? – вона виглядала розгубленою та здивованою.

- Насправді, він планував їхати завтра, але потім плани змінилися, - у дійсності, я не знала, як було насправді, бо коли вийшла з душу, його вже не було. І як тільки він встиг так швидко спакувати валізу?

- Дуже добре, що ти водиш автомобіль. Мабуть, голодна?

- Ні… Я б хотіла вас попросити ще трохи поняньчити Мію. Хочу з’їздити до Кеприна, провідати бабусю, а з Мією… Я не знаю, як розповісти про неї… Вона після інфаркту… Тому поки, думаю, не варто.

- Мила, - пані Єва усміхнулася і обійняла мене за плечі. – Їдь, обов’язково, не хвилюйся… Знаєш, - вона підняла кілька жовтих листочків і … - я не хочу навіювати тобі своє бачення, однак, я певна, що твоя бабуся зрадіє. Тим більше, не справедливо приховувати від неї правнучку. Якщо, хочеш, ми можемо поїхати усі разом…

- Дякую, але я… спершу сама. Як трапиться нагода – розповім, якщо ні – поїдемо іншим разом.

- Ну, гаразд, тобі видніше. Будь обережна.

На виїзді з міста я заїхала в супермаркет і накупила продуктів з запасом. Люди трохи скоса поглядала на мене і мою машину, але це мене зовсім не хвилювало. Я пристебнула пас безпеки, увімкнула музику та рушила в сторону виїзду з міста. Кілометр за кілометром минали багатоповерхівки, ліси, поля з перестиглими соняшниками та кукурудзою, над якими небо розтинали журавлині ключі. А потім на горизонті з’явилися знайомі вулички з вибоїнами, смарагдово-янтарні сади та двори з криницями. Боже, як же осінь вміло піднімає настрій!

Я зупинилася перед в’їзною брамою і вже з машини побачила бабусю, що у товаристві своєї подруги сиділа за столиком в тіні розлогої яблуні та пила чай. Вони звісно не знали, що в тій машині саме я, тому обидві різко підвелися та довго приглядалися, поки я збиралася з духом.

- Чи не мене виглядаєте? – гукнула я з дороги і помахала рукою. Потім взяла з багажного відділення покупки та відкрила браму.

- Ельза? Це ж Ельза! – в паніці скрикнула тітка Марта і потрусила бабцю за плече, бо та ніяк не могла оговтатись від шоку. Лише коли я, привітавшись, обійняла її, з застереженням спитала:

- Це чия машина?

- Одного доброго друга, - ухильно відповіла я, - додавши: - Він не зміг поїхати зі мною, тому дозволив узяти машину.

- Певне, дорога?

- Не знаю, мабуть, - я знизала плечима і позадкувала до хати. Дуже вже хотілося, щоб сусідка пішла собі. Я виставила придбані продукти у кухні на столі і стала розкладати їх на полиці. Якраз і бабуся поспіла. Ще місяць тому вона була прудкою жінкою, незважаючи на свої 76 років. Та інфаркт підірвав її здоров’я і тепер вона пересувалася з допомогою палиці.

- Нащо ж ти стільки накупила, дитино?

- Не знаю, коли ще зможу вибратися автомобілем.

Бабуся усміхнулася та присіла, а я обійняла її за шию. Дуже хотілося все їй розповісти, але я не стала, бо це б ще більше загострило їх з Таєю і так непрості стосунки.

- Чому не попередила? Я б приготувала чогось смачненького…

- Я не надовго. Як ти тут?

- Тиша дуже ріже слух, - змахнула вона рукою, - а так… все гаразд.

- Ти приймаєш усі таблетки, які приписав лікар?

- Так, не хвилюйся.

Я повернулася до свого незакінченого заняття і продовжила:

- Гаразд. Я тільки прошу тебе дотримуватися приписаної схеми. Ти ж розумієш, що ще один інфаркт може коштувати тобі життя.

- У моєму віці, дитинко, соромно боятися смерті, - бабуся зітхнула та відмахнулася. І підозріло так посміхнулася: - Ти краще про себе розкажи… Що це за друг такий? Може не зовсім друг, коли довіряє таку дорогу машину?

- Не час ще про нього розповідати.

- Ельзо, - бабуся змінила тон і глянула на мене строго. – Ти добра дівчина, але будь пильна… Люди нічого не роблять просто з люб’язності…