Даниїл

Ельзи не було вже півгодини і я почав хвилюватися. Люди скупчилися на танцювальній площадці і в цій метушні та миготливому світлі не було найменшого шансу бодай щось розгледіти.

- А вона нічогенька, - мовив Єгор мені в спину та запропонував вийти на балкон. Там ми запалили цигарки і він продовжив серйозно. Мій друг - взагалі сама серйозність.

- Як тобі живеться з нею під одним дахом?

- Поки терпимо. Ми майже не бачимось, дитиною займається мама і Ельза… А далі побачимо…

І ми побачили… Усі присутні… Дівчину в облягаючих шкіряних штанях, котра пластично вигиналася біля металічної палиці. У ній не було зайвих емоцій, лише вмілі пластичні граційні рухи, що заламувалися у променях неонового світла. Її довге волосся розсипалося в різні сторони, а люди вигукувала та плескали від захоплення. Я теж замилувався й усе б нічого, та раптом у ній я впізнав Ельзу.

- Хай йому грець! – мовив зачарований Єгор і аж застиг від видовища.

- Не відкривай так широко рота. Забрудниш одяг, - роздратовано мовив я, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт, і зробив крок вперед. Однак, Єгор хвацько схопив мене за руку:

- Охолонь. Просто насолоджуйся.

Та було пізно, бо я так нагрівся, що думав - випаруюся від збудження. Ледь дочекався, поки це божевілля закінчиться і на неї перестануть витріщатися.

- Візьми себе в руки. Вона нічого тобі не винна. – Єгор, як завжди був правий. Ми повернулися до столика, однак, Ельзи не було. Я не міг сидіти на одному місці, тому вирішив її знайти. Навіщо – й сам не знав. Вона стояла в оточені кількох дівчат і двох юнаків, один з яких „люб’язно” приніс їй ще один коктейль. Вони сміялися і багато жестикулювали. Боже, якби мені хтось сказав, що Ельза може бути аж настільки невимушеною, - я б не повірив. Якщо додати до цього трохи алкоголю – не дивно, що рік тому я так влип.

Я зовсім не соромився і витріщався на повну. Ельза, мабуть, це відчула. Повернулася і одразу ж наткнулася на мій погляд. Я повільно підійшов ближче і, змагаючись з музикою, котра дуже доречно уповільнилася, мовив:

- Потанцюємо?

Вона кивнула і віддала напій одній з дівчат. Коли ми трохи відійшли, Ельза продовжила:

- Я трохи спітніла.

- Нічого.

Я притиснув її до себе, закинувши її руки собі на шию. Вона спробувала відсторонитися, але я не дозволив.

- Усе починається, як рік тому.

- Не хвилюйся, ти в безпеці. Сьогодні я тверезий.

І це було ще гірше, а Ельза раптом почала сміятися.

- Так, я народила від тебе дитину. Що ще може мене спіткати?

- Знаєш, дивлячись на вас обох, я не думаю, що ти про щось шкодуєш.

- Ні, я люблю її безмежно. І ти це знаєш, - вона раптом зупинилася, відсторонила мене від себе і твердо додала: - Я хочу додому.

Ми попрощалися з Єгором і ще до півночі дісталися будинку. Усю дорогу їхали мовчки, а я весь час намагався розгадати, чим міг її образити. Але так і не зрозумів. Ельза одразу ж пішла в душ, а потім непомітно – у свою кімнату. Зайти туди я не наважився.

Вночі думки не дозволяли заснути, адже ще два тижні тому я був холостяком до самого шпіку кісток. Рідко запрошував когось в гості, бо любив мінімалізм, тишу та самотність. А коли у цих стінах з’явилася Ельза з Мією, я почувався тут чужим. І найбільше лякало, що дуже швидко я до цього не просто звикав. Цей затишок, створений з ранкової кави у товаристві та квітів біля вікон, став мені подобатись. І ця дівчинка, котра своїм апломбом лоскотала нерви. Щойно я закривав очі, перед очима з’являлося її обличчя. Тут я міг її торкатися без сорому та обмежень, та це не приносило жодного задоволення. Хіба дратувало безмежно.

Зранку я прокинувся значно раніше, аніж зазвичай, та зробив собі міцної кави. На вулиці ще панувала глуха ніч, коли я відкрив свій ноутбук. За цей тиждень на роботі назбиралося багато паперів для перегляду - пропозиції про співробітництво, від майстрів з новими техніками вітражного розпису, виробників фарб, а ще нам у відділ потрібні були художники. Багато талановитих та унікальних людей. Я зітхнув, коли глянув на ту незліченну кількість непрочитаних повідомлень, та взявся до роботи.

Ближче до сьомої до вітальні увійшла Ельза. У теплих шкарпетках і, вже традиційно, в футболці, довжина якої не перевищувала рівень її волосся і ледь прикривала сідниці.

- Доброго ранку, - бадьоро привіталася вона та, увімкнувши чайник, підійшла до стіни. Так вона робила щодня. Я відповів та спробував не звертати уваги на дівчину з неймовірно стрункими ногами у мене за спиною. Та це було неможливо, бо мене всього просто викручувало від уяви.

- Так, заради цікавості, - я став поруч з нею та сховавши руки в кишенях, намагався знайти найбільш невимушено для себе позу. Ми разом дивилися, як на горизонті, розгортаючи нетрі густого туману, з’являється червоний сонячний диск. – Ти зовсім мене не боїшся?

Ми одночасно повернулися обличчями один до одного і в її очах читалося нерозуміння. А я ніби втратив свою волю. Наблизився до неї майже впритул та з відвертою хіттю оглянув зверху вниз, не забувши затриматись на грудях. Ельза безстрашно дивилася мені в очі, а тоді відповіла:

- А знаєш, мені пізно боятися… Пізно зважати на умовності чи намагатися щось або когось змінити. Усе головне вже відбулося, то ж пробач… Ні, не боюся…