Даниїл

Вона прийшла з квітами. Встигла до дощу. Весела, хоча й втомлена. Поставила оберемок троянд у вазу з коробки та відмовилася від вечері. Чесно зізнатися, я ще ніколи не бачив її такою. Іншою. З розкуйовдженим вітром волоссям. З радісним блиском в очах. З невимушеною посмішкою. Хоча, чого ж я так завівся, завжди знав, що у неї є своє життя.

- Ельзо, давай я візьму Мію до нас на вихідні, - мовила мама. - Ти трохи відпочинеш, розпакуєш речі, відіспишся, а то жаль на тебе дивитися. Мабуть, треба розглянути варіант з ще однією нянею, тоді вони зможуть працювати через день та залишатися до вечора.

Вона не стала заперечувати. Пригортала Мію до грудей і дивилася, як вечірнє місто наповнює осінній теплий дощ. Вони разом творили гармонію, були єдиним цілим і це страшенно дратувало, адже я був чужим.

Попрощавшись з мамою, я поїхав до Єгора. Ми розмовляли здебільшого про роботу, про нові замовлення, про торги на біржі. Коли він спитав про Ельзу, мене огорнуло несподіване відчуття огиди до себе. Я раптом зрозумів, що не готовий розповідати про неї. Про свої почуття до Мії, про несподіване батьківство.

Коли я повернувся додому, було далеко за північ. З вітальні лилося світло, а Ельза сиділа за столом, перед кількома підручниками і відкритим ноутбуком.

- Над чим працюєш? – спитав я, скоріше з ввічливості, аніж з цікавості. Ельза відкусила шматок яблука і без запинки відповіла:

- Влив альфа ліпоєвої кислоти на регенерацію нервових волокон в умовах ішемії.

- Звучить загрозливо, - зніяковів я і увімкнув чайник. Ельза закрила ноутбук і поклала голову на стіл. – Вам завжди так багато завдають?

- Ні, я працюю над науковою роботою. І скоро тест по хірургії…

Я зробив нам чаю, та пішов в душ. Коли повернувся, перевдягнена в піжаму Ельза сиділа в темряві перед скляною стіною. Я взяв своє горнятко і привів біля неї. Дощ припинився, але блискавки ще час від часу розтинали небо.

- Чому не спиш?

- Люблю дощ… Тоді в голові народжуються гарні думки.

- І які ж?

Ельза згорнула усе волосся на плече і глянула на мене.

- Неправильно ховати Мію від бабусі. Це єдина близька мені людина і я знаю, що вона зрадіє. Але я поки не знаю, як це зробити.

- Скучила?

- Так. Вона живе у будиночку з ганком та садом. Літом вона розводить на подвір’ї квіти, а восени в саду пахне яблуками. Знаєш, як гарно пити каву на терасі, коли з даху капає дощ, а сосни виблискують росою?

- Не уявляю… Якщо хочеш, я поїду з тобою.

- Не думаю, що це добра ідея… - заперечила вона, але я був іншої думки.

- Послухай… Ти маєш повне право сердитися, що змусив тебе переїхати сюди, адже у тебе було своє життя, і батько з мене ще той. Але…

- Я не злюся, - перебила мене Ельза. Її очі блистіли у світлі блискавки і я вперше помітив, яка вона красуня. Юна. Незіпсована. – Мені навіть подобається твоя квартира, особливо, вид на місто. Та й якщо бути до кінця чесними, я б не впоралась сама. А завдяки твоїй мамі я можу продовжувати навчання. Для мене це дуже важливо. Так що, на відміну від тебе, я тільки виграла. Хіба не розумію, навіщо це тобі?

- Не знаю. Спершу хотів тебе покарати, думав, що ти звичайна аферистка… Повір, я справді тебе не пам’ятаю. Нічого, що сталося між нами тієї ночі… Так, моє життя кардинально змінилося, але так має бути. Я відчуваю, що це правильно. І справа зовсім не в тому, що погана репутація зашкодить моєму батькові. За будь-яких інших обставин я б вчинив так само…

Ельза підвелася, коли я ще говорив. Мабуть, до цієї розмови ніхто з нас не був готовий.

Зранку, коли я прокинувся, мама вже забрала Мію, а Ельза розпаковувала коробки зі своєї колишньої квартири. З кутків звучала новорічна композиція Френка Сінатри, а біля скляної стіни стояло кілька вазонів без цвіту.

- Ти не проти? – вона широко посміхнулася і я не зміг би їй відмовити, навіть якби захотів. Так, моїй квартирі дуже бракувало жіночого тепла.

- Коли ти встигла?

- Твоя мама підвезла мене і, взагалі, скоро полудень.

Вона знову одягла коротку футболку і я зривав очі на її формах. Її запах гармоніював з простором моєї вітальні. Мені враз захотілося підійти та обійняти її… Та це була погана ідея, тому я спробував відволіктися.

- Цього тижня ми з Єгором на кілька днів поїдемо у справах. Я попрошу свого водія…

Ельза склала усі порожні коробки в одну і задоволено оглянулася:

- Не хвилюйся. Від твого помешкання десять хвилин до зупинки, звідки ходить трамвай з номером 2. Я без проблем дістануся до університету.

- А водійські права у тебе є?

- Звісно.

- Коли-небудь водила авто?

- Так, Захар допомагав вдосконалити навики.

- Захар – це той, що подарував тобі квіти?

Ельза раптом застигла з дивним виразом обличчя.