Ельза

Понеділок розпочався з легкої музики та сніданку, приготовленого мамою Даниїла. Коли я прокинулася, вона саме закінчувала пекти сирники, котрі своїм запахом створили у тій гламурній вифранченій кухні затишок бабусиної оселі. За мить до нас приєднався Даниїл, вбраний за усіма канонами офіційного стилю, і я, зосередившись на їжі, поспішила привітатися.

- Доброго ранку, - відповів він і традиційно сів за стіл навпроти. Мама поставила перед ним тарілку і поспішила до спальні, з якої почувся плач Мії.

- Їж, не відволікайся, - скомандувала вона, коли я інстинктивно схопилася.

Ми з Даниїлом залишилися самі і я не могла позбутися відчуття ніяковості в його присутності.

- О котрій годині розпочинаються твої заняття?

- О 8.30, - відповіла я, змагаючись з його поглядом.

- Я підвезу тебе, у мене є ще трохи часу.

Я не стала заперечувати, лише мовчки кивнула. Прибрала і помила посуд після сніданку, а коли до кухні повернулася пані Рената з Мією, я спитала:

- Чи можу я затриматися трохи після занять? Мені треба наздогнати два пропущені тижні. І довідку з поліклініки взяти…

- Про довідку я сама подбаю, а ти, звісно, можеш бути скільки треба. І з подругами погуляй…

- Дякую, - мовила я, а вона простягнула мені гроші. Скільки, правда, я не бачила, бо одразу ж відмовилася: - Не треба. У мене є свої.

У машині ми їхали мовчки і Даниїл люб’язно підвіз мене під сам корпус.

- Дякую і гарного дня, - мовила я і буквально вистрибнула з машини. Нестерпно було перебувати у такій напрузі, хоча який там спокій? Машина Даниїла нагадувала декорацію до гангстерського фільму і щойно я з неї вийшла, як усі взялися мене розглядати. Я не звертала уваги, бо і так спізнювалася на лекцію до Яна Шубарта – принципового прискіпливого мудрагеля, котрий ще на другому курсі зводив мені нерви. Йому було під тридцять. Гарний, неодружений, недоступний геній. Цілий потік думав, що я йому подобаюся, та це відверте знущання важко було назвати симпатією. Я думала, більше ніколи його не побачу, та вчора Тіна обмовилася, що оперативну хірургію у нас також веде Шубарт. І навіть запитував про свою улюблену студентку. Ну що ж… Я на ходу одягла свій халат і з розмахом відкрила двері.

- Вибачте за спізнення, - тихо промимрила та, не дивлячись йому в очі, поспішила до своєї групи. Обійнялася з Тіною і уважно слухала лекцію, яку Ян Генріхович вів дуже цікаво. Він був практикуючим хірургом і часто відволікався на такі дрібниці, про які міг знати тільки той, хто провів немало операцій. Тому, не зважаючи на його нестерпний характер, чимало студентів, прагнули потрапити на практику саме у його відділення.

Після лекції я не поспішала покидати аудиторію, бо він і так би попросив мене залишитися. Я позичила конспект у Тіни і взялася переписувати дві пропущені лекції. Ян Генріхович почекав, поки вийде останній студент, а тоді піднявся вгору і просто мовчки спостерігав.

- Радий тебе бачити, - хитро посміхнувся він. – І чому моя найкраща студентка дозволила собі прогуляти аж два тижні навчання? Я аж такий нудний?

Не відриваючись від зошита, я механічно відповіла:

- Ні, і ви це знаєте. Просто хворіла. Завтра принесу в деканат довідку.

- Я ж не для протоколу питаю, – він повільно закрив Тінин зошит і це змусило мене підвести голову. Я не боялася його, але він трохи переходив межі.

- Доглядала за хворою бабусею, - роздратовано кинула я і сховала свої речі в рюкзак. Тоді підвелася і рушила в напрямку виходу. Та рука Яна Германовича, впершись у стіну, перегородила мені дорогу.

- Гаразд, припустимо, що я повірив. Та й це не так важливо, - він не пробував мене спокушати чи цілувати. Досить було його погляду – ласого та холодного. І він це знав. – Я підібрав для тебе тему для наукової роботи. Пообідаємо?

- Не думаю, що це добра ідея.

- Боїшся?

- Ні, просто ви самі себе підставляєте. Усі, – я заплющила очі, - і так пліткують про вашу екстремальну поведінку щодо мене…

Він засміявся і спитав:

- Ну і нехай. Тебе це займає?

Я змовчала, глибоко зітхнувши.

- От і молодчинка. Заберу тебе після третьої пари.

О, і навіть мій розклад вивчив.

- Боюся, сьогодні не вийде. Мені треба наздогнати два пропущені тижні.

- Без проблем. Допомога потрібна?

- Ні, я зі всім впораюся…

- З бабусею все гаразд?

- Вже так…

- Тоді я зателефоную завтра.

Він відштовхнувся від стіни і, не озираючись, попрямував східцями вниз.

А за дверима мене чекала Тіна.

- Він чіплявся до тебе?

- Ні, - спокійно відповіла я. – Хотів обговорити наукову роботу.

Тіна округлила свої нафарбовані гарні очі і посміхнулася, підштовхнувши мене за плече.