Епілог

Епілог

Червень 1812 року в Австрії видався прохолодним і мокрим. Низькі хмари затуляли верхівки гір. Чистенькі, наче іграшкові, будиночки з червоними дахами, що прикрашали  смарагдово-зелені узгір'я, здавались злегка розмитими через безперервну мряку. Такий самий похмурий настрій не покидав і барона Милорадова, що прямував до Бадена на води.
Аркашка, молодий холоп, узятий нещодавно Сергієм Андрійовичем на місце старого, нікому вже не потрібного Харитона, послужливо підсунув до ніг пана грілку, а потім ще й укрив його вовняною ковдрою. Старі кістки вимагають тепла, а барон Милорадов був уже немолодий. Минулої зими йому виповнився п'ятдесят один рік.
Роздивлятися крізь туманний серпанок навколишню красу у Сергія Андрійовича не було великого бажання. Досить вже, надивився за роки служби!  Не хотів він і подорожувати верхи, хоча раніше був великим шанувальником верхової їзди. Більшу частину шляху барон проводив у роздумах, ховаючись від негоди у своїй розкішній кареті, прикрашеній гербами.
Давно вже відчуває він наближення невідворотного лиха. І відчуття це ґрунтується не на плітках, а на його багаторічному дипломатичному досвіді. Бо, незважаючи на немолоді роки, розум барона гострий, а воля тверда.
Загроза з боку Наполеона стала нині більш ніж реальною. Тільки дурні цього не помічають. Війна може початися будь-якої хвилини. Сам Милорадов нізащо не погодився би залишити Санкт-Петербург у ці тривожні часи. Але у нього, на жаль, не було вибору. У цю поїздку Сергій Андрійович вирушив за наказом канцлера, який, у свою чергу, керувався наполегливою рекомендацією імператорського лейб-медика. І дійсно, у міністра був привід для занепокоєння: здоров'я барона, особливо після недавнього душевного потрясіння, залишало бажати кращого.
А потрясіння було не з тих, що легко забуваються. Сам барон вважав, що йому вже до кінця життя не оговтатися від цього удару. Минулої зими він втратив найдорожче, що у нього було – свою безцінну управительку Марфушу.
Сергій Андрійович давно вже прокляв той день, коли спокусився на прибуткову сусідську садибу. Боярівка,  це осине гніздо, відібрала у господаря п'ятнадцять років життя, а під кінець позбавила і єдиної радості, яку він собі коли-небудь дозволяв. Вбили боярівські холопи Марфу. Жорстоко вбивали, катували, живцем рвали на шматки! Серце Сергія Андрійовича обливалося кров'ю від однієї думки про те, що довелося винести бідолашній Марфі перед смертю.
Не дивно, що друзі співчували барону Милорадову і оточували його турботою: непростою була доля цієї людини, яка стільки років вірою і правдою служила на благо держави
Не довелося йому пізнати справжнього сімейного щастя, бо жінка, з якою він одружився дванадцять років тому, так і не змогла гідно оцінити його. Через сім місяців після весілля Єлизавета Іллівна Савіна залишила маєток свого чоловіка, нічого не пояснивши, не повідомивши про свої наміри чоловікові, який перебував в цей час у Франції з надзвичайно важливою місією. Вона просто втекла з Боярівки, повернулася до свого батька. А коли трохи більше року потому Сергій Андрійович прийшов вимагати пояснень, не захотіла навіть говорити з  чоловіком,  просто наказала зачинити ворота садиби перед його каретою. І чого тим досягла? Батько її незабаром помер. От і живе відтоді сама!
А непогана ж була жінка  ця Ліза, спокійна, хазяйновита. Витрат необгрунтованих не робила і все більше мовчала, посміхаючись своїм думкам. На вигляд вона була зовсім  не схожою на ту, чиє ім'я Сергій Андрійович навіть згадувати собі заборонив. І хто б міг передбачити, що стільки клопоту спричинить чоловікові! І чого їй лише не вистачало, незрозуміло! До цього дня могла б жити в Боярівці, горя не знаючи, та ні, вирішила, що  краще  буде зводити кінці з кінцями у своєму Савино.
Не дав Бог Сергію Андрійовичу спадкоємця, і, мабуть, вже не дасть, бо навіть якщо і вдасться колись барону знову зійтися з Єлизаветою Іллівною, навряд чи щось у них вийде. Занадто старим почувається Милорадов для подібних справ. Хоча лейб-медик сподівався, що це лише наслідок надзвичайної втоми.
В друзях залишилася остання радість. На щастя, друзі у Сергія Андрійовича, як і раніше, є. Зумів він і нових придбати, і старих не розгубити. Не всіх, звичайно, але це вже не  від нього  залежало. 
Так, наприклад, Петро Лаврентійович Маліков загинув під час чергової військово-морської кампанії. Не можна сказати, що Милорадову його дуже не вистачало. Не міг забути Сергій, як цей буцімто друг відстоював невинуватість Лоренцині.  
А фон Моллер взагалі остаточно з глузду з'їхав: наразився на загальний осуд, капітанства позбувся і подав у відставку. А все через дівку якусь. Скандал, кажуть, тоді виник знатний. Він її севастопольському товариству як наречену свою представляти надумав. Простолюдинку! Уявляєте?  Так, гарна, розумна, скромна і душі в ньому не чує. Всім сподобалась. Ну то й що з того? Хіба личить це барону? І вже точно кохання не привід нехтувати капітанством. Ніхто не зрозумів Карла Івановича.  Намагалися пояснити, але він все одно одружився. Подейкували вся Балаклава на весіллі гуляла.  Але хіба це могло позбавити барона фон Моллера від загальної ганьби? От і повернувся він до себе у маєток так нічого  не досягши на військово-морському поприщі. Відтоді Милорадов з ним  не спілкувався, бо що толку з друзів таких?
І Кисельова Сергій Андрійович не бачив відтоді як той вирушив з Боярівки до Москви. Але чутки про нього  надходили. Російські моряки, що заходили до Генуї, відвідували колишнього консула і привозили до Петербурга ліки і креми, що випускалися його аптекою, яка нагадувала вже скоріше невелику фабрику. Креми користувалися шаленою популярністю у столичних красунь, та й сам Милорадов оцінив Кисельовські ліки від болю в суглобах. Жив Кисельов усе з тією ж Антонелою і наплодив з нею купу дітей, вісім чи дев'ять, Сергій Андрійович точно не знав.

***

П'ятнадцять років тому, після повернення до Петербурга, Сергій Андрійович повністю віддався роботі. І тепер згадував ті часи зі змішаним почуттям задоволення та роздратування. Задоволення - від того, що зумів домогтися багато чого, баронський титул отримав у нагороду, а роздратування - тому, що довелося витратити кращі роки життя на імператора Павла I. Ніхто, звичайно, не дізнався про справжнє ставлення Милорадова до Павла Петровича. Нікому і невдогад було, що непередбачуваність імператора викликає у Сергія Андрійовича тваринний страх та істеричне побоювання за своє майбутнє. Три з половиною роки Милорадов жив у неймовірній напрузі, але все ж таки зумів використати цей час з користю для себе. Йому вдалося близько зійтись із спадкоємцем престолу Олександром Павловичем та його найближчим другом Олексієм Андрійовичем Аракчеєвим. Аракчеєв і став його справжнім другом, таким, з яким жоден погляд у Милорадова не різнився.
Плутана політика, постійні стрибки Павла то в один бік, то в інший, незбагненні, нікому не потрібні реформи змучили всіх, кому доводилося втілювати їх у життя. Наскільки за Катерини було все простіше! Росія була Росією, і ніхто не намагався переробити її на європейський лад. Та й навіщо? Кому треба, той і так до Європи з'їздить, решті ж без потреби! Павло ж Петрович вважав інакше. Дітей дворянських заборонив відправляти на навчання за кордон задля того, щоб навчалися вдома. А натомість організував новий університет. Наклав заборону на іноземну музику та літературу. І чого досяг? Та зовсім нічого! Свої писаки повилазили, як гриби після дощу. І які! Більш крамольні за французьких! І музику, як не стало італійської, свою писати навчилися. Романси тепер всі кому не ліньки складають. Навіть опери намагаються власні ставити, адже для цього багато розуму не потрібно. 
Коли надійшла звістка про смерть Павла I, який помер від раптової хвороби, Милорадов зітхнув з полегшенням. Якщо хтось і взяв гріх на душу (про це шепотілися тоді у всіх Петербурзьких салонах) і Павла справді задушили, то Сергій Андрійович аж ніяк не міг засуджувати змовників.
Чи була у Павла Петровича зірка в лобі? Безперечно була. Це й лякало!
А з забороною на шовк у нього нічого не вийшло. Як торгували в Росії французьким шовком та італійським оксамитом, так і досі торгують. І не лише іноземці, співвітчизники також. Купець Олексій Лінчевський останнім часом відкрив у Петербурзі кілька мануфактурних лавок. Сергій Андрійович, перебуваючи в столиці, любив туди заходити, тому що вважав себе знавцем і цінителем шовку. Прізвище купця було йому добре знайоме, та чи мало на світі є однофамільців? Цей Лінчевський – не дворянин, і напевно вже, до тієї, забутої, відношення не має. А якщо не пов'язаний з нею, то й товар – не від старого Лоренцині. Барон Милорадов був патріотом. Він вважав за краще купувати тканини у Лінчевського, хоч би ким він там не був, ніж у італійців.